---

Із ввімкненим пальниковим пристроєм необхідно припинити подавання газу до основного пальника та виміряти час між моментом, коли основний пальник згасне і буде поданий сигнал про закриття клапана.

Для пальників, що використовують лише гази першого та/або другого сімейства, випробовування про­водять за тиску повітря на вході 50 мбар; впускний клапан, проте, перевіряють за тиску повітря 150 мбар.

Для пальників, що використовують гази третього сімейства, всі випробовування проводять за тиску повітря 150 мбар. Проте, якщо пальниковий пристрій призначено для використання газів третього сімейства у разі пари тисків 112/148 мбар, випробовування проводять за тиску 220 мбар. Будь-який регулятор може бути закрито у максимально відкритому положенні, щоб уникнути пошкоджень.

Необхідно перевірити відповідність з 6.1.1 де:

1. кожен клапан подавання основного газу перевіряють по черзі на герметичність у закритому положенні, у той час як інші клапани відкрито;

2. усі газові клапани відкрито й інжектори будь-якого запалювального пальника та основного пальника закрито.

Якщо газовий вихідний отвір запалювального пальника не може бути закрито, випробовування проводять з перекритим у відповідному місці газопроводом, що підводить газ до запалювального пальника. У такому випадку проводять додаткове випробовування з використанням мильного розчину, щоб перевірити відсутність витоку з запалювального пальника у робочому стані за нор­мального тиску.

Щоб визначити інтенсивність витоку, використовують об'ємний метод, який є настільки безпо­милковим, що похибки у визначанні не перевищують 0,01 дм³/год.

Дані випробовування проводять перед постачанням пальникового устатковання, і одразу після завершення всіх випробовувань за даним стандартом та після будь-якого збирання в газовій мережі, в якій є газонепроникне з’єднання, яке, згідно з інструкцією виробника, було вилучено і замінено 5 разів.

Випробовування проводять з використанням POCED (труби для видалення продуктів згорання), яка має максимальний еквівалентний опір, як зазначено в інструкціях виробника. Необхідно згер- метизувати вхід і вихід трубопроводу, подати повітря до трубопроводу і записати об’ємну витрату повітря, коли тиск в трубопроводі є еквівалентним максимальному еквівалентному опору.

Перевіряють, щоб рівень витоку не перевищував значень, вказаних у 6.1.2.

Для виконання вимог даного стандарту всі значення підведеної теплоти розраховують з об'ємної витрати (У_о) або масової витрати (М_о), які зіставляють з величиною, отриманою газом порівнювання в умовах стандартних перевіркових випробовувань (сухий газ, 15°С, 1 013,25 мбар). Підведену теплоту (Q_o) у кіловатах (кВт), виходячи з нижчої і вищої теплоти згорання⁴, розрахову­ють за формулами (2) або (3):

Q_o = 0,278 /И_о /7, (або/7_S) (2)

або

Q_o =0,278 ■М_ОН_І (або H_s), (3)

де Q_o— підведена теплота, кВт;

М_о— масова витрата, кг/год, отримана за нормальних умов;

У_о — об’ємна витрата, м³/год, отримана за нормальних умов;

/7, — нижча теплота згорання газу порівнювання в мегаджоулях на кілограм, МДж/кг, у формулі 2, або в мегаджоулях на кубічний метр, МДж/м³, (сухий газ 15 °С, 1 013,25 мбар) у формулі 3;

H_s — вища теплота згорання газу порівняння в мегаджоулях на кілограм, МДж/кг, у формулі 2, або в мегаджоулях на кубічний метр, МДж/м³, (сухий газ, 15 °С, 1 013,25 мбар) у формулі 3.

Значення величин масової витрати та об’ємної витрати відповідають виміру та потоку газу порівнювання за нормальних умов, інакше кажучи, за умови, що газ буде сухим за температури 15 °С і за тиску в 1 013,25 мбар. На практиці значення, отримані під час випробовувань, не відповідають цим нормальним умовам і тому їх потрібно виправити так, щоб привести їх до значень, які можна було б отримати, якби ці нормальні умови існували на виході інжектора під час випробовування.

Якщо виправлену масову витрату (/И_о) визначають за масовою витратою (М), використовують

де М₀— виправлена масова витрата, кг/год, отримана в умовах випробовувань;

М — масова витрата, кг/год, отримана в умовах випробовувань;

р_а — атмосферний тиск, мбар;

р — тиск подавання газу, мбар;

tg — температура газу в точці вимірювання, °С;

d — густина сухого газу відносно сухого повітря;

d_r — густина газу порівнювання відносно сухого повітря.

Якщо виправлену об’ємну витрату (У_о) визначають за об’ємною витратою (V), використовують формулу (5):

_v=[/ /Ю13,25 + р р_а+р 288 d

⁰ у 1013,25 1013,25 273 +f_gd_r' '' '

де V_o— виправлена об’ємна витрата, м³/год, за нормальних умов;

V — об’ємна витрата, м³/год, отримана в умовах випробовувань;

р_а— атмосферний тиск, мбар;

р — тиск подавання газу, мбар;

f_g — температура газу в точці вимірювання, °С;

d — густина сухого газу відносно сухого повітря;

d_r— густина газу порівнювання відносно сухого повітря.

Виправлену масову витрату (М_о) за нормальних умов розраховують за формулою (6):

М_о =1,226 V_od, (6)

де М_о— виправлена масова витрата, м³/год, отримана в умовах випробовувань;

1/₀ — виправлена об’ємна витрата, м³/год, отримана за нормальних умов;

d — густина сухого газу відносно сухого повітря.

Формули (5) і (6) використовують для розрахунку з масової витрати М або об’ємної витрати V, заміряних під час випробовувань, відповідних значень М_оабо V_o, які можна було б отримати за нормальних умов.

Формули (5) і (6) застосовують, якщо еталонний газ сухий.

Якщо використовують вологий лічильник або якщо газ, який використовують, є насиченим, значення d (густина сухого газу відносно сухого повітря) замінюють на значення густини вологого газу d_h, яке отримано з формули (7):

_d=d(p_a+p-pJ + Q,622p_w(7)

^hР_а+Р ’

де d_h — густина насиченого (вологого) газу відносно сухого повітря;

d — густина сухого газу відносно сухого повітря;

р — тиск подавання газу, мбар;

р_а— атмосферний тиск, мбар;

p_w —тиск насиченого пару еталонного газу, виражений в мілібарах, мбар, за температури f_g.

Ці випробовування проводять за нормального тиску р_п, зазначеного виробником згідно з 7.1.4.

Пальниковий пристрій обладнано необхідними інжекторами і відрегульовано відповідно до 7.1.3.2.1. Підведену теплоту визначають згідно з 7.3.2.1 для кожного газу порівнювання.

Вимірюють на установці за теплової рівноваги і на будь-якому вимкненому термостаті.

Отриману підведену теплоту Q_o порівнюють з номінальною підведеною теплотою Q_n для того, щоб перевірити відповідність 6.2.1.

Випробовування проводять за нормального тиску р_п, зазначеного виробником відповідно до 7.1.4, з використанням установки, яка дає змогу незалежно працювати пусковому газу

.Пальникові пристрої з’єднано послідовно з будь-яким із передбачених інжекторів і від­регульовано відповідно до 7.1.3.2.1. Підведену теплоту визначають, як це описано в 7.3.2.1, для кожного газу порівнювання.

Вимірюють одразу ж після запалювання полум’я пускового газу.

Отриману підведену теплоту порівнюють з підведеною теплотою пускового газу, заявленого виробником для того, щоб перевірити відповідність 6.2.2.

Випробовування проводять як описано в 7.3.2.2 для двох граничних положень устатковання в робочому діапазоні.

Випробовувальний стенд має складатись з вертикальної дерев’яної стінки і горизонтальної стельової плити. Вертикальна стіна має бути принаймні 1200 мм заввишки і принаймні 1200 мм завширшки. Стельова плита — 1200 мм глибиною і мати таку саму ширину, що й стіна. Стіну і плиту треба виготовляти зі щільної деревини завтовшки 25 мм, пофарбованої у тьмяний чорний колір.

Для настінних систем стельову плиту потрібно встановлювати так, щоб один край був навпроти поверхні стіни (див. рисунок 2 а).

Така установка може бути непридатна для інших споруд (наприклад для стельової підвіски), якщо виробником зазначено великий горизонтальний зазор. У такому випадку 25-міліметрова дерев'яна панель може знадобитись для заповнювання простору між стельовою підвіскою і стіною (див. рисунок 2 Ь)).

Термопари вбудовують у центрі кожної 100 мм плити. Термопари входять у плиту з боку, віддаленого від установки, з’єднання встановлюють на відстані 3 мм від поверхні дерева, суміжної з пальниковим пристроєм.

а) Конструкція для систем, які монтують Ь) Конструкція для систем із великими

на стіні горизонтальними зазорами

, 1 — зовнішня поверхня стіни; ₍

2 — розріз на термоелементі (термопарі).

Рисунок 2 — Конструкція для вимірювання температури стіни і стелі

Необхідно встановити пальниковий пристрій і змонтувати (див. 7.1.6.3) на випробовувальному стенді відповідно до інструкцій виробника щодо зазорів (див. 8.2).

Випробовування проводять на випробовувальній установці, встановленій безпосередньо поруч з частиною(-ами) устатковання, що призводить до максимального теплового ефекту.

Якщо виробник зазначає великий горизонтальний зазор у стельовій плиті, її потрібно встанов­лювати в центрі, над частиною(-ами) устатковаання, що призводить до максимального теплового ефекту. Будь-який зазор між стельовою плитою і стіною потрібно заповнити, як це показано на рисунку 2 Ь).

Якщо в інструкції виробника зазначено інший спосіб монтування (наприклад настінне монту­вання, стельове підвішування тощо), необхідно повторити випробовування, приєднавши устатко- вання до стенду відповідним чином.

До пальникового пристрою подають один із газів порівнювання, зазначених у 7.1.1, згідно з його категорією, і регулюється згідно з 7.1.3.2.1.

Випробовування проводять на пальчиковому пристрої, що працює за номінальної підведеної теплоти. Усі вимірювання виконують, коли досягається теплова рівновага. Демпфер установки з пальниковим пристроєм встановлено для забезпечення мінімального всмоктування, заявленого виробником. Для даного випробовування рекомендовано встановити систему в приміщенні з тем­пературою приблизно 20 °С.

Температуру складових частин вимірюють, коли теплової рівноваги досягнуто під час випро­бування, описаного в 7.3.3.1, і після того, як пальниковий пристрій був вимкнений по закінченню випробовування.

Температуру складових частин вимірюють за допомогою прикріплених термопар з термоелек­тричними з’єднаннями. Термопари потрібно використовувати відповідно до EN 60584-1:1995 з ме­жею точності термоелектрорушійної сили, використовуваної відповідно до класу 2 EN 60584-2:1993.

Проте, якщо електричний елемент сам по собі ймовірно спричиняє підвищення температури (наприклад автоматичні відсічні клапани), температуру складових частин не вимірюють.

У такому випадку термопари розташовують так, щоб можна було виміряти температуру повітря навколо пристрою.

Результати вимірювання температури складових частин вважають задовільними, якщо до­тримано вимог формул (8):

^measured — ^max + ^ambient ^— 2$ С, (8)

Д^е ^measured — максимальна температура у градусах Цельсія, °С, виміряна під час випробовування;

f_max — максимальна температура у градусах Цельсія, °С, зазначена виробником складових частин;

tabient — температура в приміщенні в градусах Цельсія, °С.