---

Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують

земельні спори щодо меж земельних ділянок, розташованих поза

населеними пунктами, затверджують обмеження у використанні земель

та земельних сервітутів.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з

рішенням органів місцевого самоврядування чи органу виконавчої

влади з питань земельних ресурсів спір вирішує суд.

Виходячи з окремих положень зазначеної статті деякі суди

відмовляли в прийнятті позовних заяв про вирішення земельних

спорів, а порушені в суді справи закривали без провадження,

посилаючись на необхідність попереднього позасудового вирішення

такого спору.

Наприклад, суддя Білоцерківського міського суду ухвалою від

22 травня 2001 р. відмовив у прийнятті позовної заяви Н. до К. про

усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою у зв'язку з

тим, що позивачка не зверталася за вирішенням спору до

погоджувальної комісії.

Інший суд - Бахчисарайський районний Автономної Республіки

Крим - справу за позовом О. до С. про поділ прибудинкової

території залишив без розгляду, пославшись на те, що згідно з

положеннями гл. 25 ЗК 2001 р.( 2768-14 ) земельні спори вирішують

органи місцевого самоврядування, тобто передбачено позасудовий

порядок розгляду земельних спорів.

Ухвалою Ясинуватського міського суду Донецької області справа

за позовом П. до К. та І. про усунення перешкод у користуванні

земельною ділянкою була закрита з тієї підстави, що спір мав

вирішуватись іншим органом.

У зазначених прикладах дії судів суперечать вимогам статей 8,

124 Конституції України ( 254к/96-ВР ), якими передбачено, що

норми Конституції є нормами прямої дії, і що юрисдикція судів

поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Пленум

Верховного Суду України в п.8 постанови від 1 листопада 1996 р. за

N 9 ( v0009700-96 ) "Про застосування Конституції України при

здійсненні правосуддя" роз'яснив судам, що суд не вправі відмовити

особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави,

що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом

досудовому порядку.

Інколи суди у справах про визнання права власності на землю

приймали до розгляду позовні заяви, в яких не зазначалася вартість

земельної ділянки, право власності на яку оспорювалося, або не

було сплачено державне мито чи оплата його здійснювалася в розмірі

0,5% від неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. А в

Буському і Перемишлянському районних судах Львівської області у

справах, де зазначалась вартість майнового паю, взагалі не було

сплачено державне мито.

У деяких випадках державне мито сплачується при вирішенні

земельних спорів про право на земельну частку не в розмірі 1% від

ціни позову, як це передбачено ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів

від 21 січня 1993 р. "Про державне мито" ( 7-93 ), а як за спори

немайнового характеру - 8 грн. 50 коп.

Ухвалення рішення

Суди, ухвалюючи рішення по земельних спорах, по-різному

формулюють резолютивну частину рішення, що створює додаткові

труднощі при виконанні таких рішень, а інколи робить його

виконання неможливим. Ухвалення рішень, які неможливо виконати,

недодають авторитету судам і судовій системі в цілому. Тому при

підготовці рішення суди повинні мати на увазі, що його резолютивна

частина має бути вичерпною, чіткою, безумовною, грунтуватися на

встановлених фактах, висновки мають бути по суті розглянутих вимог

і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання.

Ось приклад недбалої підготовки резолютивної частини рішення.

Томаківський районний суд Дніпропетровської області рішенням

від 11 липня 2002 р. визнав право приватної власності за Б. на

земельну частку в розмірі 7,83 гектарів із земель Зеленогайської

сільської ради, яку й зобов'язав видати сертифікат на ім'я

позивача. Однак сертифікат є документом, що посвідчує право на

частку землі у колективній власності і видається

райдержадміністрацією, а державний акт на право приватної

власності на виділену частку землі після визначення її меж в

натурі видається місцевою радою.

Інколи суди, задовольняючи позови про право на землю,

резолютивну частину рішення формулювали неконкретно, що утруднює

його виконання.

Так, Зачепилівський районний суд Харківської області

постановив рішення за позовом Ш. до ПОСП "Світанок" про визнання

права на земельний пай. Його резолютивну частину викладено так:

"Малоорчинській сільраді Зачепилівського району Харківської

області підготовити документи на видачу сертифіката на земельний

пай на прізвище Ш."

Спори про визнання права власності на земельну частку (пай)

виникали в судах у 2001-2002 рр., як правило, вже після того, як

усю землю КСП розпаювали, і, в разі задоволення позовів, право

власності позивачі найчастіше набували за рахунок резервного фонду

відповідної сільської ради. У таких випадках суди по-різному

формулюють резолютивну частину рішення.

Наприклад, Білопільський районний суд Сумської області,

задовольнивши позов П. до КСП "Кальченківське" та Кальченківської

сільської ради, визнав за позивачем право на земельний пай. Суд

зобов'язав голів КСП та сільради уточнити список членів КСП, що

додається до державного акта на право колективної власності на

землю, і внести позивача до цього списку як члена КСП.

А Недригайлівський районний суд цієї ж області у справі за

позовом М. до КСП ім. Фрунзе визнав право власності на земельний

пай за його померлим батьком та зобов'язав КСП внести прізвище

померлого батька до списку осіб, які мають право на земельний пай.

Деякі суди, задовольняючи позови про визнання права власності

на земельну частку в порядку спадкування, постановляли неконкретні

рішення, які фактично виконати неможливо.

Так, Арбузинський районний суд Миколаївської області рішенням

від 13 березня 2002 р. задовольнив позов П. про визнання права на

земельну частку (пай) у порядку спадкування після смерті її

чоловіка в 1995 р. Але при цьому суд не з'ясував і не зазначив у

резолютивній частині рішення, з яких саме земель належить

задовольняти ці вимоги - із земель колишнього КСП "Добре життя",

які вже розпайовані, чи з резервного фонду. Крім того, суд не

перевірив, чи є інші спадкоємці, не з'ясував причини пропуску

позивачкою строку прийняття спадщини та строку позовної давності.

Досить складним є питання формулювання резолютивної частини

рішення у випадках, коли суд задовольняє право позивача на

земельну частку (пай) після того, як уся земля розпайована і всі

учасники спільної часткової власності одержали сертифікати на свої

частки землі, частина з них реально виділила свої частки, на які

одержала державні акти про право приватної власності на землю.

Наприклад, Житомирський районний суд Житомирської області,

задовольняючи позов Р. до ПСП "Лука" про надання права на земельну

частку (пай), визнав частково недійсним список-додаток до

державного акта на право колективної власності на землю. Суд

зобов'язав комісію по реформуванню КСП провести перепаювання

земель, не пославшись на закон, яким керувався.

Інший приклад. Іваничівський районний суд Волинської області,

задовольнивши позов К. про право на земельний пай, у резолютивній

частині рішення зазначив, зокрема, таке: "...зобов'язати

Бужанівську сільську раду видати К. сертифікат на земельну частку

в розмірі середньої частки по КСП "Хлібороб", хоча сільська рада

не видає сертифікати і до того ж не брала участі в розгляді

справи.

При розгляді таких справ суди найчастіше обмежуються

визнанням права на земельну частку (пай) за позивачем, не

з'ясовуючи, яким чином це право може бути забезпечене при

відсутності нерозпайованих земель.

У таких випадках, якщо суд визнав, що позивач безпосередньо

або в порядку спадкування має право на земельну частку (пай), але

свого часу його помилково не внесли до списків осіб, що додаються

до державного акта на право власності на землю, то залежно від

реальних можливостей на час розгляду справи суд у резолютивній

частині рішення повинен зазначити, в який спосіб повинно бути

реалізоване це право:

1) якщо в колективі, який одержав землю у власність на

підставі державного акта, залишились нерозпайовані землі, - за

рахунок цих земель;

2) якщо місцева рада дала згоду на передачу колективу із

резервного фонду землю для задоволення вимог осіб, які помилково

не були внесені до згаданих списків, - за рахунок цих земель;

3) якщо на час вирішення спору передана у власність колективу

земля повністю розпайована, місцева рада не дає згоди на виділення

із резервного фонду землі для задоволення вимог позивача, суд з

наведенням зазначених мотивів може задовольнити вимоги позивача

шляхом стягнення вартості земельної частки (паю) в грошовому

вираженні відповідно до ст. 453 ЦК ( 1540-06 ).

Суд не вправі без згоди місцевої ради задовольняти вимоги

позивачів на виділення земельної частки (паю) із резервного фонду,

оскільки право розпоряджатися цим фондом належить виключно

місцевій раді, а вона не зобов'язана за рахунок цього фонду

надавати особам, які набули право в КСП на рівні з іншими членами,

земельну частку (пай). Резервний фонд має інше призначення -

відповідно до п.7 Указу Президента України "Про порядок паювання

земель..." ( 720/95 ) він створюється під час передачі земель у

колективну власність для передачі у приватну власність або надання

в користування земельних ділянок переважно громадянам, зайнятим у

соціальній сфері на селі, а також іншим особам, яких приймають у

члени сільськогосподарських підприємств або які переселяються у

сільську місцевість для постійного проживання.

Однак рішенням органів місцевого самоврядування може бути

виділена земельна ділянка з резервного фонду для розпаювання серед

членів реорганізованого КСП у випадку встановлення їх членства

після розпаювання угідь підприємства.

* * *

Узагальнення судової практики з вищезазначеної проблеми

допоможе суддям України краще розуміти правовідносини, що

виникають при розгляді цієї категорії справ.

Управління узагальнення судової

практики та аналітичної роботи з

питань застосування законодавства