Страница 2: ДСТУ EN ISO 15027-1:2007. Гідрокостюми. Частина 1. Страхувальні гідрокостюми. Технічні вимоги та вимоги безпеки (62531)

У випадку, якщо до складу гідрокостюмного комплекту входять додаткові комплектувальні, такі як захисна маска, ремені безпеки, свисток, ліхтарик, страхувальні стропи тощо, технічні характеристики цих комплектувальних повинні відповідати EN 1095 і prEN ISO 12402-8.

У випадку, коли будь-яку частину гідрокостюма наповнюють повітрям чи іншими газовими суміша­ми для поліпшення технічних характеристик гідрокостюма, властивості кожної окремої комплектувальної частини гідрокостюма, а саме дихальних трубок, регулятора подавання повітря чи інших газових су­мішей, надувних плавальних камер тощо повинні відповідати вимогам prEN ISO 12402-2.

Відповідно до стандарту prEN ISO 12402-8, страхувальний строп повинен мати вузол кріплення, який повинен витримувати вертикальну навантагу не менше ніж 750 Н, не погіршуючи у цьому разі тех­нічних характеристик гідрокостюма. Методики випробовування описано в 3.1 EN ISO 15027-3.

Якщо однією з функцій гідрокостюма є помітність, що допомагає знайти людину в гідрокостюмі під час рятувальних операцій, видимі над водою частини гідрокостюма повинні бути пофарбовані в яскраві кольори в межах такої гами:

0070 —

1070 — у відтінках

0080 — Y 30R до Y 80R

1080 —

0090 —

і

0070 —

0080 — у відтінках

0090 —YfloY20R

чи покриті флуоресцентною фарбою.

Видимі над водою частини гідрокостюма повинні бути пофарбовані переважно в колірній гамі від жовтого до червоного кольорів, на них не повинно бути жодних деталей: застібок-блискавок, ременів тощо. За денного світла необхідно порівняти кольори гідрокостюма зі зразками з атласу кольорів, що використовують у національній системі зв’язку.

Пористі полімерні матеріали призначені для надання гідрокостюму додаткової плавучості. Вони повинні мати високі показники щодо опору стисканню і бути термостійкими, за цих умов втрати їх плаву­чості повинні бути не більше ніж 5 %. Методи випробовування описано в 3.12 і 3.13 EN ISO 15027-3.

Відповідно до 3.5 EN ISO 15027-3 гідрокостюм повинен припинити горіння або плавлення не пізніше ніж через без моменту вилучення з вогню.

Страхувальний гідрокостюм повинен витримати випробовування відповідно до 3.4 EN IS015027-3.

Гідрокостюм повинен бути тривкий до коливань температури навколишнього середовища. Вага води, яка потрапила в підкостюмний простір гідрокостюма «сухого» типу під час випробовування відпо­відно до 3.9 EN ISO 15027-3, не повинна перевищувати вагу води, отриману внаслідок випробовуван­ня, описаного в 3.7 EN ISO 15027-3.

Воду, що потрапила в підкостюмний простір гідрокостюма «сухого» типу, контролюють відповід­но до 3.7 EN ISO 15027-3:2002, кількість виміряної води треба прийняти за граничне значення під час випробовування гідрокостюма, описаного в 3.8 EN ISO 15027-3.

Гідрокостюм повинен зберігати теплоізоляційні властивості як під тиском води так і поза водою. Цей стандарт визначає залежно від температури середовища, в якому експлуатують гідрокостюм, кілька ступенів теплоізоляції (див. таблицю 1). Методи випробовування описано в 3.8 EN IS0 15027-3:2002.

Таблиця 1 — Ступені теплоізоляції

Існує два способи вимірювання теплоізоляційних показників гідрокостюма:

1. Із використанням спеціального манекена відповідно до 3.8.1 EN ISO 15027-3;

2. за участю людини відповідно до 3.8.2 EN ISO 15027-3.

Примітка. Необхідно зазначити, що на даний момент ще не розроблено жодного манекену, здатного інформувати про ре­зультати випробовування. Тому в процесі випробовування повинні брати участь люди. Як тільки такий манекен буде розроблено, вчені матимуть можливість вибирати един з двох наведених вище способів вимірювання теплоізоляційних властивостей гідрокос­тюма. Це дозволить покращити обмін інформацією між різними випробувальними лабораторіями, порівняти й співставити резуль­тати, отримані за допомогою манекена, з результатами випробовування за участю людини.

Для полегшення проведення рятувальних операцій гідрокостюм повинен бути оснащений світло- відбивальними матеріалами. Докладніше вимоги до них описано в ІМО 83 глава III, положення А.658(16), додаток 2. Якщо костюм не оснащений додатковими освітлювальними приладами, світло- відбивальні матеріали повинні займати поверхню площею не менше ніж 400 см², принаймні 100 см² з яких повинні припадати на шолом, а 250 см² покривати поверхню гідрокостюма, що перебуває над по­верхнею води в нормальному положенні людини у воді (обличчям догори). Методи випробовування опи­сано в 3.11.6.4 EN ISO 15027-3. Крім того, як мінімум 50 см² світловідбивального матеріалу повинні покривати задню частину гідрокостюма на випадок, якщо потерпілий плаває на поверхні води облич­чям донизу.

Здатність відбивати світло не повинна погіршуватись в процесі тривалої експлуатації гідрокос­тюма. Методи випробовування описано в 3.11.6.4.2 EN ISO 15027-3.

У комплект гідрокостюма також можуть входити додаткові освітлювальні прилади, технічні характе­ристики яких повинні відповідати стандарту для аварійних світлових сигналів згідно з prEN ISO 12402-8. За ‘їх наявності площа, виділена під світловідбивальні матеріали, може бути зменшена до 300 см², при­наймні 100 см² з яких повинно припадати на шолом, 150 см² — покривати поверхню гідрокостюма, що перебуває над поверхнею води в нормальному положенні людини в воді (обличчям догори). Методи випробовування описано в 3.11.6.4 EN ISO 15027-3. Крім того, як мінімум 50 см² світловідбивального матеріалу повинно покривати задню частину гідрокостюма на випадок, якщо потерпілий плаває на по­верхні води обличчям донизу.

Альтернативні способи забезпечення помітності гідрокостюма для полегшення пошуків та ряту­вання потерпілого (наприклад, сполучення аварійних вогнів зі світловідбивальним матеріалом) допу­стимі у випадку відповідності вищевказаним розділам.

Людина, що правильно надягла гідрокостюм, повинна мати можливість безперешкодно ходити. Відповідні методи випробовування описано в 3.11.3 EN ISO 15027-3.

Людина, що правильно надягла гідрокостюм, повинна мати можливість вільно долати перешкоди, методи випробовування описано в 3.11.4 EN ISO 15027-3.

Надягання повного комплекту гідрокостюма (враховуючи рятувальний жилет, якщо він входить у комплект) за температури (20 ± 2) °С не повинно займати більше ніж 2 хв. За температури (- ЗО ± 2) °С надягання може займати більшу кількість часу, однак за цих умов гідрокостюм не повинен піддавати­ся пошкодженню, що може погіршити його технічні характеристики. Методи випробовування відповід­но до 3.11.2 EN ISO 15027-3.

Правильно надягнутий і відрегульований гідрокостюм не повинен сковувати рухів людини. Відповідні методи випробовування описано в 3.11.5 EN ISO 15027-3.

Якщо рукавички входять у комплект гідрокостюма, людина, що правильно надягла гідрокостюм, повинна мати можливість вільно дістати і надягти рукавички. Відповідні методи випробовування опи­сано в 3.11.6.5 EN ISO 15027-3.

Людина, що правильно надягла гідрокостюм, повинна мати можливість виконувати вертикальні стрибки у воду з висоти 4,5⁺§'⁵ м, не зазнаючи під час цього тілесних ушкоджень і не пошкоджуючи гідрокостюм. Після занурення у воду протягом 2 хв людина, одягнена в гідрокостюм, повинна встиг­нути закріпити всі вторинні застібки гідрокостюма. Відповідні методи випробовування описано в 3.11.6.1 EN ISO 15027-3.

Людина, що правильно надягла гідрокостюм, повинна мати можливість вільно плавати і вибира­тися на стійку платформу без сторонньої допомоги. Відповідні методи випробовування описано в 3.11.6.2 EN ISO 15027-3.

Людина, що правильно надягла гідрокостюм, повинна мати можливість самостійно перевертати­ся уводі на спину, приймаючи положення «обличчям догори» відповідно до 3.11.6.3 EN ISO 15027-3.

У випадку, якщо до функцій гідрокостюма належить надання людині позитивної плавучості, пло­ща поверхні гідрокостюма над водою повинна відповідати вимогам, визначеним у prEN ISO 12402-2, prEN ISO 12402-3, prEN ISO 12402-4 чи prEN ISO 12402-5.

Плавучість гідрокостюмів для пасажирів гелікоптера вимірюють відповідно до 3.11.7.2 EN IS0 15027-3. Через 15 с після занурення сила тиску води на поверхню гідрокостюма не повинна перевищувати 150 Н за умови нормальної вентиляції гідрокостюма.

Правильно надягнений і відрегульований гідрокостюм не повинен обмежувати поле зору людини. Відповідні методи випробовування описано в 3.11.6.6 EN ISO 15027-3.

Матеріали, тканини та дрібні деталі гідрокостюма не повинні пошкоджуватися за температури від (-30 ± 2) °С до (65 ± 2) °С (згідно з 3.9 EN ISO 15027-3); у разі перебування в солоній воді до 96 год (згідно з ISO 9227), а також у разі контакту з різними видами палив (відповідно до 3.4 EN ISO 15027-3).

Метод випробовування гідрокостюма на показники опірності процесам гниття описано в 30:1981 ААТСС.

Випробовування на тривкість до вицвітання має виконуватися відповідно до ISO 105-В04. Випро­бовування повинні пройти гідрокостюми класу 5—6 з коефицієнтом стійкості кольору ¹/2. Матеріали, що під час експлуатування покриті спеціальною захисною плівкою, можуть не проходити випробовування на тривкість до вицвітання.

Мінімальне напруження матеріалу під час розтягування повинне складати 300 Н на кожні 25 мм. Випробовування на максимальне напруження тканини під час розтягування з використанням греб-ме- тоду (згідно з EN ISO 13934-2) проводиться після випробовування на тривкість до гниття і вицвітан­ня. Зразки матеріалу, що випробовують, повинні бути не вужче ніж 60 мм. З кожного боку зразка не­обхідно залишити припуски по 100 мм. На зразку повинні бути представлені 4 шви різних типів і всі за­стібки (зокрема застібка-блискавка), що розташовані на гідрокостюмі.

Дубльовані матеріали повинні відповідати наступним вимогам:

1. адгезію дубльованого матеріалу гідрокостюма випробовують відповідно до 5.2.2.1 ISO 2411:1991 зі швидкістю розтягування 100 мм/ хв і сили натягу не менше ніж 50 Н на кожні 50 мм матеріалу;

2. адгезію мокрого дубльованого матеріалу гідрокостюма випробовують тільки після випробову­вання матеріалу на зношування. Метод випробовування, що передбачає занурення матеріалу у воду на (336,0 ± 0,5) год за температури (70 ± 1,0) °С, описано в ISO 188. Після цього застосовують метод випробовування, який описано в 5.2.2.1 ISO 2411, згідно з яким швидкість розтягування має станови­ти 100 мм/хв за сили натягу не менше ніж 40 Н на кожні 50 мм матеріалу;

3. розривну міцність матеріалу визначають випробовуванням з використанням методу А1, опи­саного в ISO 4674, за цих умов визначена внаслідок випробовування величина повинна перевищувати 35 Н;

4. стійкість матеріалу до розтріскування під час згинання випробовують відповідно до методу А, описаного в ISO 7854. Метод припускає повторення циклу згинань матеріалу 9000 разів, після чого на поверхні матеріалу не повинні з'явитися видимі тріщини чи потертості;

5. розривну міцність матеріалу визначають відповідно до методу, який описано в ISO 1421, за цих умов гранична сила натягу повинна складати не менше ніж 200 Н на кожні 50 мм матеріалу. Випробо­вування проводять тільки після витримування зразка матеріалу за кімнатної температури протягом (24,0 ± 0,5) год;

6. міцність мокрого матеріалу на розрив визначають відповідно до методу, який описано в ISO 1421, за цих умов гранична сила натягу повинна складати не менше ніж 200 Н на кожні 50 мм ма­теріалу. Випробовування проводять тільки після перебування зразка матеріалу у воді кімнатної тем­ператури протягом (24,0 ± 0,5) год;

7. відносне видовження матеріалу на момент розривання визначають відповідно до методу, який описано в ISO 1421 (відповідно до стандарту дана величина не повинна перевищувати 60 %). Випро­бовування проводять тільки після витримування зразка матеріалу за кімнатної температури протягом (24,0 ± 0,5) год;

8. відносне видовження мокрого матеріалу на момент розривання визначають відповідно до ме­тоду, який описано в ISO 1421 (відповідно до стандарту дана величина не повинна перевищувати 60 %). Випробовування проводять тільки після витримування зразка матеріалу у воді за кімнатної темпера­тури протягом (24,0 ± 0,5) год.