Надавши потерпілому вказане положення, той хто подає допомогу, стає на коліна біля голови потерпілого, бере його руки біля кистей та рівномірно відводить їх у боки і назад, роблячи широке півколо; при цьому грудна клітина розширюється і відбувається вдих;

відвівши руки потерпілого за голову той, хто подає допомогу, утримує їх у цьому положенні протягом 3 секунд;

зігнувши обидві руки в ліктях той, хто подає допомогу, складає їх на грудях потерпілого, а ліктями плавно, але енергійно натискає з боків на грудну клітину протягом 2 секунд; при цьому відбувається видих; потім усі рухи повторюють знову у наведеній послідовності.

Цей спосіб не може бути застосований, якщо у потерпілого ушкоджені рука або ребро (перелом, серйозне поранення).

Другий спосіб

Найдієвішим способом штучного дихання є спосіб «з вуст до вуст» або «з вуст до носа». Спосіб «з вуст до вуст» або «з вуст до носа» належить до способів штучного дихання за методом вдування, коли повітря, що видихує той, хто надає допомогу, примусово нагнітається до дихальних шляхів потерпілого. Вдування можна здійснювати крізь марлю, хусточку, за допомогою спеціального пристрою “повітроводу”.

Для проведення штучного дихання потерпілого слід покласти горілиць, розстебнувши одяг, що утруднює дихання.

Перш, ніж почати штучне дихання слід забезпечити проходимість верхніх дихальних шляхів, які в положенні горілиць та у непритомному стані завжди закриті язиком, що западає. Окрім того, в ротовій порожнині може знаходитись сторонній вміст, що його слід видалити пальцями, обгорнувши їх хусточкою, тканиною чи бинтом.

Після цього той, хто подає допомогу, розмістившись збоку від голови потерпілого, підсовує одну руку під шию цього останнього, а долонею другої руки натискує йому на чоло, максимально відкидаючи голову назад. При цьому корінь язика піднімається та звільняє вхід до горлянки, а рот потерпілого відкривається. Той, хто подає допомогу нахиляється до обличчя потерпілого, робить глибокий вдих відкритим ротом, повністю щільно охоплює відкритий рот потерпілого і робить енергійний видих з деяким зусиллям вдихаючи повітря йому до рота, одночасно закриваючи ніс потерпілого щокою чи пальцями руки, що знаходиться на чолі. При цьому слід спостерігати за грудною клітиною потерпілого, яка повинна піднятись.

Як тільки грудна клітина підніметься, нагнітання повітря призупиняють той, хто подає допомогу відвертає обличчя вбік, у потерпілого відбувається пасивний видих. Якщо у потерпілого добре визначається пульс і необхідне лише проведення штучного дихання, то інтервал поміж штучними вдихами повинен складати 5 с. (12 дихальних циклів щохвилини).

При проведенні штучного дихання той, хто подає допомогу мусить слідкувати, щоб повітря не потрапляло до шлунка потерпілого. При потраплянні повітря до шлунка, про що свідчить здуття живота «під ложечкою», обережно натискують долонею на живіт поміж грудиною та пупком. При цьому не виключене виникнення блювання; тоді голову та плечі потерпілого повертають убік.

Якщо після вдування повітря грудна клітина не розпрямлюється, слід змістити нижню щелепу потерпілого допереду. Для цього чотирма пальцями обох рук нижню щелепу захоплюють ззаду за кути та, впираючись великими пальцями в її край нижче куточків вуст, відтягують її допереду так, щоб нижні зуби знаходились перед верхніми.

Якщо щелепи потерпілого міцно затиснені, а відкрити рот не вдається, слід виконувати штучне дихання «з вуст до носа».

Припиняють штучне дихання після відновлення у потерпілого достатньо глибокого та ритмічного самостійного дихання.

Зовнішній масаж серця

У разі зупинки серця слід, не гаючи ані секунди, покласти потерпілого на рівну, жорстку основу: лаву, підлогу, підкласти під спину дошку (ніяких валиків під плечі та шию підкладати не можна).

Якщо допомогу подає одна людина, вона розміщується збоку від потерпілого і нахилившись, робить два швидких енергійних вдування (способом «з вуст до вуст» або «з вуст до носа»), потім піднімається, лишаючись на тому ж боці від потерпілого, долоню однієї руки кладе на нижню половину грудини, а пальці злегка піднімає. Долоню другої руки вона накладає на першу долоню упоперек або повздовж і натискає, допомагаючи нахилом свого корпусу. Руки при натисненні повинні бути розпрямлені у ліктьових суглобах.

Натискання слід виконувати швидкими поштовхами, таким чином, щоб зміщувати грудину на 4–5 см; тривалість натиснення щонайбільш 0,5 с, інтервал поміж окремими натисненнями 0,5 с.

В часі пауз руки з грудини не знімають, пальці лишаються прямими, руки повністю випрямленими у ліктьових суглобах.

Якщо оживлення виконує одна людина, то на кожні два вдування вона виконує 15 натиснень на грудину. За хвилину слід виконати не менш 60 натиснень та 12 вдувань.

Якщо в оживленні приймають участь дві особи, співвідношення «дихання-масаж» складає 1:5. У часі штучного вдиху потерпілого той, що виконує масаж серця натиснення не виконує.

Якщо реанімаційні заходи здійснюються як слід шкірні покрови рожевіють, зіниці звужуються, самостійне дихання відновлюється. Пульс на сонних артеріях в часі масажу мусить добре відчуватись. Після відновлення серцевої діяльності та визначення доброго пульсу масаж серця негайно припиняють, продовжуючи штучне дихання у разі слабкого дихання потерпілого. З відновленням повноцінного самостійного дихання штучне дихання також припиняють.

Перенесення або перевезення потерпілого

Для перенесення потерпілого наслідком травми використовують ноші, які слід швидко принести до місця пригоди та поставити поряд з потерпілим, з боку ураженої частини тіла.

В часі піднімання, перенесення та перевезення потерпілого необхідно не завдавати йому непокою та болю, не припускати струшень, не надавати йому незручного або небезпечного положення.

Піднімати потерпілого та класти його на ноші слід обережно, без хапанини та поспіху. Найкраще це робити втрьох, стоячи на одному коліні з одного боку потерпілого (де немає ушкоджень), причому один з тих, що піднімають потерпілого, підсовує руки під його голову та лопатки, другий – під поперек та під верхню частину стегон, а третій – під стегна та голмілки.

Слід не переносити потерпілого до нош, а лише підняти його, не встаючи з колін з тим, щоб хтось інший підсунув в цей час ноші під потерпілого. Особливо важливо це при різних переломах. При переломах хребта, якщо ноші м’які, а також у разі перелому нижньої щелепи, коли потерпілий задихається його слід класти на ноші долілиць.

Переносити потерпілого на ношах можна вдвох або у чотирьох. По рівному місцю потерпілого несуть ногами наперед, а при підійманні до гори або по сходах навпаки –головою наперед.

Щоб не гойдати ноші, носії мусять іти не в ногу, піднімаючи ноги можливо менше, та дещо зігнувши їх у колінах, щоб уникнути струсів.

Знімаючи потерпілого з нош, слід діяти таким же чином, як при його підніманні на ноші з землі, ноші необхідно негайно віднести на місце до цеху.

При перевезенні важкопотерпілого, якщо є відповідна можливість, слід потерпілого перевозити на тих же ношах, поставивши їх до машини. Необхідно бути завжди готовими для перенесення потерпілих без нош. Потерпілого переносять звичайно удвох. Для цього найзручніше зробити для нього сидіння з чотирьох або з трьох рук.

У першому випадку потерпілий охоплює за плечі носіїв, у другому – один з носіїв свою вільну руку кладе на плече другого носія.

Додаток 21

Рекомендований

Рекомендації щодо оснащення об’єктів первинними засобами пожежогасіння

1. До первинних засобiв пожежогасiння вiдносяться: вогнегасники; пожежний iнвентар ( покривала з негорючого теплоiзоляцiйного полотна, грубововняної тканини або повстi, ящики з пiском, бочки з водою, пожежнi вiдра, совковi лопати); пожежний iнструмент (гаки, ломи, сокири тощо).

2. Для визначення видiв та кiлькостi первинних засобiв пожежогасiння слiд враховувати фiзико-хiмiчнi та пожежонебезпечнi властивостi горючих речовин, їх взаємодiю з вогнегасними речовинами, а також розмiри площ виробничих примiщень, вiдкритих майданчикiв та установок.

3. Необхiдну кiлькiсть первинних засобiв пожежогасiння визначають окремо для кожного поверху та примiщення, а також для стажерок вiдкритих установок.

Якщо в одному примiщеннi знаходяться декiлька рiзних за пожежною небезпекою виробництв, не вiддiлених одне вiд одного протипожежними стiнами, усi цi примiщення забезпечують вогнегасниками, пожежним iнвентарем та iншими видами засобiв пожежогасiння за нормами найбiльш небезпечного виробництва.

4. Покривала (з матерiалiв, вказаних у п.1 цього додатку) повиннi мати розмiр не менше 1 м х 1 м. Вони призначенi для гасiння невеликих осередкiв пожеж в разi займання речовин, горiння яких не може вiдбуватися без доступу повiтря. У мiсцях застосування та зберiгання ЛЗР та ГР розмiри покривал можуть бути збiльшенi до величин: 2 м х 1,5 м, 2 м х 2 м. Покривала слiд застосовувати для гасiння пожеж класiв «А», «В», «D», (Е).

5. Бочки з водою встановлюються у виробничих, складських та iнших примiщеннях, спорудах у разi вiдсутностi внутрiшнього протипожежного водогону та наявностi горючих матерiалiв, а також на територiї об’єктiв. Їхня кiлькiсть у примiщеннях визначається з розрахунку установки однiєї бочки на 250–300 кв.м захищуваної площi.

6. Бочки для зберiгання води з метою пожежогасiння вiдповiдно до ГОСТ 12.4.009-83 повиннi мати мiсткiсть не менше 0,2 куб.м i бути укомплектовані пожежним відром мiсткiстю не менше 0,008 куб.м.

7. Пожежнi щити (стенди) встановлюються на терiторiї об’єкта з розрахунку один щит (стенд) на площину 5000 кв.м.

До комплекту засобiв пожежогасiння, якi розмiщуються на ньому, слiд включати: вогнегасники – 3 одиниці, ящик з пiском – 1 одиниця, покривало з негорючого теплоiзоляцiйного матерiалу або повстi розмiром до 2 м х 2 м – 1 одиниця, гаки – 3 одиниці, лопати – 2 одиниці, ломи – 2 одиниці, сокири – 2 одиниці.

8. Ящики для пiску повиннi мати мiсткiсть 0,5; 1,0 або 3,0 куб.м та бути укомплектованими совковою лопатою.

Вмiстилища для пiску, що є елементом констукцiї пожежного стенду, повиннi бути мiсткiстю не менше 0,1 куб.м. Конструкцiя ящика (вмiстилища) повинна забезпечувати зручнiсть дiставання пiску та виключати попадання опадiв.

9. Склади лiсу, тари та волокнистих матерiалiв слiд забезпечувати збiльшеною кiлькiстю пожежних щитiв з набором первинних засобiв пожежогасiння, виходячи з мiсцевих умов.

10.Вибiр типу та визначення необхiдної кiлькостi вогнегасникiв:

10.1. Вибiр типу та визначення потрібної кiлькостi вогнегасникiв здiйснюється за таблицями 1 або 2 в залежностi вiд їх вогнегасної спроможностi, граничної площi, класу пожежi горючих речовин та матерiалiв у захищуваному примiщеннi або об’єктi (стандарт ISO № 3941-77):

клас А — пожежi твердих речовин, переважно органiчного походження, горiння яких супроводжується тлiнням (деревина, текстиль, папiр);

клас В — пожежi горючих рiдин або твердих речовин, якi розтоплюються;

клас С — пожежi газiв;

клас Д — пожежі металів та їх сплавів;

клас (Е)*  — пожежi, пов’язанi з горiнням електроустановок.

Крiм перерахованих параметрiв, береться до уваги також категорiя примiщень за вибухопожежною та пожежною небезпекою.

10.2. Вибiр типу вогнегасника (пересувний чи переносний) обумовлений розмiрами можливих осередкiв пожеж; у разi збiльшених їх розмiрiв рекомендується використовувати пересувнi вогнегасники (таблиця 2).

Для гасiння великих площ горiння, коли застосування ручних та пересувних вогнегасникiв є недостатнiм, на об’єктi мають бути передбаченi додатково ефективнi засоби пожежогасiння.

10.3. В таблицях 1 та 2 знаком «++» позначенi рекомендованi до оснащення об’єктiв вогнегасники, знаком «+» – вогнегасники, застосування яких допускається в разi вiдсутностi рекомендованих та за наявностi вiдповiдного обгрунтування; знаком «–» – вогнегасники, котрi не допускаються для оснащення об’єктiв.

10.4. Необхiдно враховувати кліматичнi умови експлуатацiї будiвель та споруд, вибираючи вогнегасник з вiдповiдною температурною межею використання.

10.5. Якщо на об’єктi можливi комбiнованi осередки пожеж, то перевага у виборi вогнегасника вiддається бiльш унiверсальному щодо області застосування.

10.6. Для граничної площi примiщень рiзних категорiй (максимальної площi, захищуваної одним або групою вогнегасникiв) необхiдно передбачати кiлькiсть вогнегасникiв одного з типiв, зазначену в таблицях 1 та 2 перед знаками «++» або «+».

10.7. Громадськi будiвлi та споруди повиннi мати на кожному поверсi не менше двох переносних вогнегасникiв.

10.8. Комплектування технологiчного устаткування вогнегасниками здiйснюється відповідно до вимог технiчних умов (паспортiв) на це устаткування або вiдповiдних галузевих правил пожежної безпеки, затверджених у встановленому порядку.

10.9. Комплектування iмпортного устаткування вогнегасниками здiйснюється згiдно з вимогами договору на його поставку.

10.10. У мiсцях зосередження коштовної апаратури й устаткування кiлькiсть засобiв пожежогасiння може бути збiльшена.

10.11. Коли від пожежі захищаються примiщення з OM, телефонних станцiй, музеїв, архiвiв тощо, слiд враховувати специфiку вогнегасних речовин у вогнегасниках, якi призводять пiд час гасiння до псування обладнання. Цi примiщення рекомендується оснащувати вуглекислотними вогнегасниками з урахуванням гранично допустимої концентрацiї вогнегасної речовини.

10.12. Виробничi примiщення категорiї Д, а також тi, якi мiстять негорючi речовини й матерiали, можуть не оснащуватися вогнегасниками, якщо їх площа не перевищує 100 кв.м. необхiднiсть установлення вогнегасникiв у таких примiщеннях визначають власники пiдприємств.

10.13. Вiдстань вiд можливого осередку пожежi до мiсця розташування вогнегасника не повинна перевищувати 20 м для громадських будiвель та споруд; 30 м – для примiщень категорiй А, Б, В (горючi гази та рiдини); 40 м – для примiщень категорiй В, Г; 70 м – для примiщень категорiї Д.