Їх розділяло більше, ніж кілометри. Розлука не рахувалася днями — вона обраховувалась тишею в телефоні, затримкою повідомлень і нічною тривогою в голосі. Андрій вже сьомий місяць служив на сході. Відпустки давали рідко, короткі, мов спалахи між окопами. І ось — наказ: десять днів додому.
Поїзд від’їхав із Костянтинівки пізно ввечері. У купе було тихо, темно, і пахло пилом дороги. Андрій сидів біля вікна й тримав телефон. Там — її світлини. Остання — усмішка на терасі, з чашкою чаю. Він знав, що вона чекає. Але цього разу хотів дати їй щось більше, ніж просто себе втомленого, схудлого, зі зморшками біля очей.
Замовлення він зробив кілька днів тому, через інтернет, коли вперше за тиждень зловив нормальний зв’язок. Інтим насадка на член з секс шопу — наче дрібниця, дурниця, але водночас інтимний, мовчазний жест. Не як іграшка, а як бажання подарувати їй відчуття, на яке вона заслуговує. Щоб не забула, що він — не тільки солдат, а її чоловік. Її Андрій. Той, з ким вона колись цілувалася в метро під дощем, той, хто перший зізнався в коханні, голосно, серед парку.
Тетяна прибігла на вокзал ще за пів години до прибуття потяга. Сіла на лавку, але не могла всидіти. Її пальці постійно торкались прикраси на шиї — ланцюжка, який він подарував їй перед від’їздом. Вона не знала про сюрприз. Вона просто мріяла про нього. Про його запах. Про те, як він спить поряд, обіймаючи її ззаду. Про те, як мовчить, цілує, коли слів уже не треба.
Удома вони були як уві сні. Спочатку було мовчання. Обійми. Потім чай. Розмова ні про що. І вже за пів години вона торкнулась його щоки пальцями, ніби хотіла впевнитися, що це не привид. А він — виніс невеличку коробочку з рюкзака. Сказав, що це — для них. Щоб ця ніч була не просто коханням, а поверненням.
Насадка з сексшоп ХЛ — проста, силіконова, напівпрозора. Вона засміялася. Але очі її світилися. Їхнє ліжко — знову стало тим місцем, де немає війни. Де не чути вибухів. Де все тіло говорить замість рота. Вона обіймала його ногами, шепотіла щось тепле, і світло лампи гойдалось над ними, ніби розчиняючи час.
Після — вона лежала на його грудях. Слухала, як б’ється серце. Знову. Тут. Поруч. І кожен подих був, наче доказ того, що життя ще є. Що навіть після окопів можна бути тілом і душею. Що їхнє кохання — не згасло.
Через дев’ять днів він знову вдягне камуфляж. Вона знову стоятиме біля дверей, триматиметься, щоб не плакати. Але ця ніч залишиться з ними. Як доказ того, що не все знищує війна. Що тіло пам’ятає тепло. І що любов — це теж фронт. Але той, де вони завжди разом.
