Антоніо Вівальді з'явився на світ 4 березня 1678 року у Венеції — місті, де музика лунала не лише в соборах, а й на кожному мосту, в кожному закутку. Він народився передчасно, був слабким, крихким, ледь дихав. Батьки, охоплені тривогою, поспішили охрестити немовля — на випадок, якщо доля відмовить йому у праві на життя. Пізніше лікарі поставили діагноз: «стисненість у грудях», або, кажучи сучасною мовою, астма. Ця хвороба назавжди закрила перед ним шлях до духових інструментів, але не змогла загасити його пристрасть до музики.
Батько Вівальді, Джованні Баттіста, був цирульником за професією, але музикантом за покликанням. Він навчився грати на скрипці й невдовзі отримав місце першого скрипаля в капелі собору Святого Марка. Саме він став першим учителем Антоніо. Хлопчик виявився настільки обдарованим, що вже з 1689 року заміняв батька в капелі. Тут, серед монахів і церковних співів, народилася його друга мрія — стати священником.
Антоніо прийняв сан, але його слабке здоров'я заважало йому виконувати обов’язки у повній мірі. Він провів лише кілька служб, перш ніж залишити вівтар, однак остаточно зі священством не порвав. Натомість його шлях привів його до венеціанської консерваторії, де він став наставником юних музикантів. Тут він викладав і духовну, і світську музику, а також писав безліч концертів, кантат і сонат.
На початку 1710-х років Антоніо Вівальді починає здобувати популярність не лише в Італії, а й за її межами. Його ім’я з’являється у «Путівнику по Венеції», його скрипка зачаровує слухачів, а слава шириться. Він присвячує 12 сонат королю Данії Фредеріку IV, пробує себе в опері, пише «Оттона на віллі» та «Роланда, що прикидається божевільним» — твори, які принесли йому визнання. Проте не всі сприйняли його музику із захопленням. Композитор Бенедетто Марчелло публікує памфлет, у якому висміює творчість Вівальді. Цей удар змушує його тимчасово залишити оперну сцену.
У 1717 році Вівальді отримує запрошення стати капельмейстером при дворі князя Філіпа Гессен-Дармштадта в Мантуї. Тут, натхненний красою місцевих краєвидів, він створює свій шедевр — цикл скрипкових концертів «Чотири пори року». У цей же період у його житті з’являється співачка Анна Жиро, яка стає його музою і, за чутками, чимось більшим. Церква обурюється: священнослужитель і дві сестри, що живуть під одним дахом? Плітки множаться, доходять до звинувачень у «гріхопадінні». У 1738 році Вівальді забороняють служити месу, проте він заперечує всі наклепи, стверджуючи, що Анна та її сестра Паоліна були лише його ученицями.
У 1730-х роках Вівальді задумує переїхати до Відня, сподіваючись отримати місце придворного композитора імператора Карла VI. Але фортуна відвертається від нього: щоб зібрати кошти на подорож, він змушений продавати свої рукописи за безцінь. Його популярність у Венеції згасає, замовлень дедалі менше. Коли він нарешті прибуває до Відня, доля завдає останнього удару: Карл VI помирає, а разом із ним руйнуються всі надії Вівальді. Починається війна за австрійську спадщину, і композитор залишається без засобів для існування.
Хвороба застає його в Дрездені, звідки він ледве повертається до Відня. Він помирає в самотності, в злиднях, забутий усіма. 28 липня 1741 року Антоніо Вівальді йде з життя. Його ховають на кладовищі для бідняків, без урочистостей, без вшанувань, без почестей.
Музичний світ майже два століття не згадував про Вівальді. Лише у 1920-х роках італійський музикознавець Альфредо Казелла віднайшов його манускрипти: дев’ятнадцять опер, сотні концертів, кантати, духовні твори. Дослідження тривали, і стало відомо, що композитор залишив по собі понад 90 опер, хоча лише 40 з них мають підтверджене авторство.
Так Вівальді, колись забутий і похований у безвісті, повернувся в історію музики. Сьогодні його ім’я звучить у найвеличніших концертних залах світу, а його «Пори року» хвилюють серця мільйонів слухачів. Доля часом буває жорстокою до геніїв, але музика — вічна.
