Цей нарис про Михайла Саварина — начальника теруправління Держгірпромнагляду по Закарпатській області, заслуженого працівника промисловості України. Нарис про людину, яка все життя присвятила рідному краю, його людям та їхній безпечній праці на виробництві.
Закарпаття — це казкова природа та
чиста екологія, а ще дивовижна
міжетнічна мозаїка культур,
традицій, гостинності. У цьому
може переконатися кожен, хто приїде
сюди. А приїде — не пожалкує, є на що
подивитися, є чому дивуватися. Чи
знаєте ви, наприклад, що в
Закарпатських лісах росте понад 200
видів грибів? Один з них — так
званий яйцевидний, у чотири рази(!)
поживніший за м’ясо. А трембіта,
виявляється, не музичний, а
сигнальний інструмент, і,
незважаючи на свій вражаючий
розмір, важить усього лише до трьох
кілограмів. А Мукачівський
знаменитий замок Паланок — у
минулому помпезна
військово-стратегічна фортеця. До
речі, як говорять місцеві жителі,
замок сповнений чудес. Наприклад,
доторкніться до пам’ятника Іоанну
Непомуці, і вам привалить щастя, а
якщо потримаєтесь за палець
пам’ятника Федору Корятовичу і при
цьому загадаєте бажання — воно
збудеться. Ось як! І зовсім не треба
їхати у далеку «землю обітовану»,
щоб, усамітнившись біля «стіни
плачу», молитися про створення
чуда.
Ужгород. Столиця Закарпаття —
патріархальне, спокійне місто, що
потопає в рожевому суцвітті сакур.
Тут-то я й зустрівся з Михайлом
Савариним.
— Місто наше дійсно, хоч і невелике,
але з колоритом,— не без гордості
зауважив Михайло Васильович.— І за
етносом, і за архітектурою, і за
устроєм. І промислових підприємств
у місті мало. Повітря яке — не
надихаєшся!
— Ну, звичайно, повітря
батьківщини, воно особливе...
— Але край наш багатий. Є цінні
поліметалеві руди, з яких у 1999 р. у
Мужієвому було виплавлено перше
українське золото. Тут можна
щомісяця видобувати до тонни
золота. Багатюще Сокирницьке
родовище цеоліту, що
використовується у сільському
господарстві та в промисловості.
Його можна використовувати і як
сорбент, він очищає організм, воду.
Є поклади будівельних матеріалів,
мармуру, газу, бурого вугілля.
Закарпаття багате на мінеральні та
геотермальні води, ну й лісів
багато, звичайно. Такий ось
невеликий лікнеп про наш край,—
підсумував М. Саварин.
— А що з Солотвинським
солерудником?
— Це — біль наш. Унікальне родовище
може загинути або, принаймні,
надовго «заморозитися». А все через
те, що десятиліттями тут нехтували
нормами ведення робіт з видобутку
солі та вимогами безпеки праці на
підприємстві, що й призвело до
аварійної ситуації через карстові
провали майже 100-метрової глибини
в межах шахтного поля і гірничого
відводу. У зв’язку з аварійною
ситуацією на ньому ми запровадили
особливий режим державного
нагляду. Проте заходи, що
вживаються керівництвом
солерудника, явно неефективні.
Рівень ропи у копальні не
знижується, а навпаки, щодня
зростає. Ситуація критична. Під
загрозою втрати — підземне
відділення Української
алергологічної лікарні та
унікальне родовище солі. Та й людям
загрожує біда, якщо селище
потрапить у карстові провали, які
все збільшуються в розмірах.
— А як виправити ситуацію?
— Ми зі свого боку робимо все
можливе. Але для порятунку
солерудника потрібні кошти, і
чималі. А їх немає. І не
виділяють.
Закарпаття — область дотаційна.
Але й дотацій не вистачає на все.
Принцип загальновідомий — виживай
як можеш. Усі просять: промисловці
— собі, аграрії — собі, хіміки,
шахтарі — собі. А ще потрібні кошти
на соціальну сферу, освіту,
медицину... На всіх не вистачає.
Бюджет країни не гумовий — країна
бідна. Або господарі нікчемні,
непередбачливі. Хто його знає,
немає коштів — і все тут! Щедра
земля закарпатська, але не
затребувана повною мірою. А
шкода!
Ми заговорили про проблеми. Про них
М. Саварин говорить з сумом і
стурбованістю. Переживає. Звичайно,
йому, як керівникові державної
структури з нагляду за промисловою
безпекою, охороною праці та
гірничого нагляду, багато що
підвладне: і права є, і заходи
впливу. Тільки ось реакція на все це
неадекватна. Наприклад, з довідки в
довідку, які відправляє
теруправління до різних інстанцій,
«кочує» проблема припинення
самовільного будівництва об’єктів
у санітарній зоні Голубинського
родовища мінеральних вод. Час
минає, а матеріали за позовами
прокуратури Свалявського району
«залягли» у паперових завалах
судів. Нещодавно додалася ще одна
турбота: підтримка у безпечному
стані підземних гірських виробок
Мужіївського родовища
золотополімерних руд, оскільки
роботу ТОВ «Закарпатполіметали»
тимчасово припинило.
А крім того, давно назріла ретельна
ревізія газового господарства:
окремі його складові
експлуатуються мало не
півстоліття. Тож про їх безпеку й
говорити не доводиться. Минулого
року держінспектори теруправління
перевірили майже 200 об’єктів
газозабезпечення в регіоні.
Виявили близько 800 порушень правил
безпеки, притягнули до
адміністративної відповідальності
25 керівників різного рівня, роботи
13 газорозподільних пунктів
призупинили, поки не навели там лад.
У газовому господарстві багато
проблем, і всі їх треба тримати під
контролем.
На території Закарпаття понад 26
тис. різних підприємств. І всі
потребують уваги до себе —
державного нагляду за охороною
праці. Оскільки збереження життя і
здоров’я людини на виробництві —
не пусті слова, а благородна
мета.
— Закарпаття, звичайно, не належить
до групи найбільших за територією,
виробничим потенціалом і
значущістю в економічному сенсі
регіонів України. Це не Донбас і не
Кривбас. Проте за досягненнями, що
стосуються забезпечення безпечних
умов праці, зниженням травматизму
ми в числі передових,— констатує
Михайло Васильович.— Візьмемо,
наприклад, підсумки нашої роботи у
першому кварталі цього року. Ось
статистика: інспекторським складом
проведено 797 обстежень на
підприємствах. Виявлено дуже
багато порушень нормативних актів
з питань охорони праці. На
об’єктах, а їх було близько 700,
призупинялась робота до усунення
недоліків. Оштрафовано 436
працівників підприємств, у тому
числі — 260 керівників. На
засіданнях ради теруправління
заслухано звіти 21 керівника тих
підприємств і організацій, де
сталися випадки виробничого
травматизму і проводились
комплексні перевірки з питань
охорони праці та промбезпеки. Крім
того, за самими такими кричущими
фактами порушень законодавства про
охорону праці до органів
прокуратури направлено 14
матеріалів. Працюємо жорстко й
вимогливо. І як результат —
зниження травматизму. Суттєве.
Михайло Саварин — людина стримана
і небагатослівна. Але вже якщо про
щось розповідає чи пояснює щось —
конкретна у міркуваннях,
принципова в позиції. У чомусь
навіть категорична. Ну, наприклад:
«Якщо нещасний випадок на
виробництві не можна передбачити,
то треба зробити все, щоб його не
спровокувати. Таким має бути кредо
керівника». І жодних заперечень! На
те ти й керівник виробництва, щоб
бачити, передбачати і відповідати.
Безумовно, це так.
— Знаєте, нам, як держнаглядовій
структурі, усе ж таки вдалося
добитись розуміння серед
керівників підприємств. Сьогодні
робота держінспектора на
виробничих об’єктах сприймається
якщо не з вдячністю, то з абсолютним
бажанням створити безпечні умови
для праці людей. Зрозуміло, що
роботодавець не ворог ні собі, ні
людям, але стереотип «прибуток за
будь-яку ціну» все-таки свердлить
йому мозок. І зрештою обертається
втратами, моральними та
матеріальними збитками. Не так вже
й просто ламати стереотипи, але ми
намагаємося: жорстка наглядова
діяльність позитивно позначилася
на тенденції до зменшення рівня
травматизму в регіоні. Чесно скажу
— дається це нелегко.
Я його розумів. У країні, де багато
хто (не побоюся цього слова)
демократію сприйняли як демагогію
і вседозволеність, важко
прищеплювати істину. Кожен вибирає
позицію для себе чи під себе.
Скільки у нас з’явилося різних ПП,
МП, ТОВ! Та я впевнений, що дві
третини керівників цього малого і
середнього бізнесу далекі від
правил і норм охорони праці. Що вони
знають? Хто ними керує? Яку кадрову
школу вони пройшли? А ось займатися
ними, а іноді, даруйте, і
«нянькатися» з ними доводиться
держінспекторові. І ось спробуй,
переконай такого роботодавця, а
особливо якщо він «з грязі та в
князі», у тому, що організація
безпечних умов праці на
виробництві — його прямий
обов’язок, визначений законом.
Спробуй втиснути його у
прокрустове ложе норм і правил!
І немовби продовжуючи цю думку,
Михайло Васильович висловив своє
бачення організації державного
нагляду у сфері промислової
безпеки та охорони праці.
— Як свідчить практика, орієнтація
на середньостатистичні показники
(збільшення кількості накладених
штрафів, інспекторських перевірок
тощо) під час оцінки безпеки є
малоефективною, якщо ці показники
закладено в основу діяльності
інспектора. До того ж в умовах
реформування економіки, а тепер ще
й в умовах економічної кризи, це
може призвести до ручного їх
регулювання. Тому вкрай потрібні
нові підходи до формування
об’єктивної оцінки рівнів
промислової безпеки.
Державні інспектори поступово
повинні відмовлятися від
по-поліцейськи спрямованого
пошуку порушень заледве не заради
самоцілі — досягнення позитивної
динаміки каральних показників, а
переходити до партнерських
принципів співробітництва з
роботодавцем заради досягнення
дієздатності системи управління
охороною праці на підприємствах —
як основи профілактики. І на цьому
формуватиметься культура безпеки
як один з найважливіших
пріоритетів усієї системи
управління виробництвом, її
ефективного функціонування.
Потрібен дієвий механізм виявлення
загроз і ризикоутворюючих
факторів, їх постійного
відстежування, розробки та
реалізації заходів, спрямованих на
зниження та подолання негативного
впливу. Державний нагляд в
основному має будуватися на:
інспектуванні тих підприємств, на
яких мають місце найпоширеніші
види ризиків;
зосередженні зусиль на
виробництвах, де зафіксовано
високий рівень травматизму і
звідки регулярно надходять скарги
про відсутність належних умов
праці;
сприянні внутрішньому контролю чи
аудиту на підприємствах, створенні
сучасної системи управління
охороною праці.
Важливим сучасним спрямуванням
діяльності органів нагляду є
регулювання в цій сфері — як
державне, так і технічне. Державне
регулювання має здійснюватися
шляхом законотворчості та
нормотворчості. Технічне
регулювання потребує пильної уваги
та участі держнаглядового органу в
розробці та запровадженні
технічних регламентів,
гармонізації національних
стандартів контролю за системою
оцінки відповідності продукції,
устаткування і технологій у
закріпленій галузі. Виникла, і
давно вже, необхідність на
державному рівні підвищити імідж і
статус державного інспектора з
охорони праці — адже це основна
фігура в роботі системи.
Такий ось монолог вийшов. Ми ще
довго говорили і про специфіку
держнагляду, і про діяльність служб
охорони праці на підприємствах,
роль яких є дуже важливою, але не
завжди результативною, і про роль
науки, яка часто-густо «пасе
задніх» і не прораховує кроки на
перспективу. У розмові М. Саварин
видався мені органічним, відвертим
і переконливим, як і личить
нормальній людині, яка не розтрачує
себе на всілякі дрібниці,—
зосереджений на роботі, зібраний у
думках.
А ще ми згадали, що в травні
Михайлові Васильовичу
виповнюється 55 років. Вік, як
кажуть, «саме той!», у який
вміщується і вже, і ще. Коли вже
чимало справ зроблено і життєвих
доріг пройдено, коли вже й досвід є,
і визнання. Коли вже можна сказати:
«Мої роки — моє багатство». Все
устоялося, влаштувалося,
облаштувалося. Але... Ще «огнем
горят желанья, еще в пути покоя нет,
еще не раз придет отвага в
свершении полезных дел!..»
Розставалися ми на Мукачівському
вокзалі. Десь там, вдалині, височіла
фортеця Паланок, освячена
променями сонця, що присіло до
горизонту.
— Шкода, звичайно, що я не побував у
замку. А то обов’язково загадав би
бажання. Наприклад, щоб Україна
стала багатою і змогла виділити
кошти на розвиток Закарпаття, щоб
не було аварій і катастроф, щоб
кожен мав гідну роботу, щоб люди не
гинули на виробництві. Та мало що
ще! Бажань багато — чудес
замало.
— Нічого,— посміхнувся М.
Саварин.— Все одно треба вірити у
чудеса, інакше вони розчаруються в
нас.
А потім поїзд натужно потягнувся
вгору, в Карпати, в гори
надзвичайної краси. Туди, де тиша
старих карпатських кряжів, де свіже
до захвату гірське повітря,
наповнене запахом хвої, де місцями
лежав ще сніг, а з проталин,
невгамовно дзюрчачи, збігали
струмки. Туди, де птахи у вечірніх
сутінках різноголоссям проводжали
день, що минав.
Микола ЯКОВЕНКО, головний редактор
журналу «Охорона праці»