Статьи

Цей нарис про Михайла Саварина — начальника теруправління Держгірпромнагляду по Закарпатській області, заслуженого працівника промисловості України. Нарис про людину, яка все життя присвятила рідному краю, його людям та їхній безпечній праці на виробництві.

Закарпаття — це казкова природа та чиста екологія, а ще дивовижна міжетнічна мозаїка культур, традицій, 1_9_Savarin.jpgгостинності. У цьому може переконатися кожен, хто приїде сюди. А приїде — не пожалкує, є на що подивитися, є чому дивуватися. Чи знаєте ви, наприклад, що в Закарпатських лісах росте понад 200 видів грибів? Один з них — так званий яйцевидний, у чотири рази(!) поживніший за м’ясо. А трембіта, виявляється, не музичний, а сигнальний інструмент, і, незважаючи на свій вражаючий розмір, важить усього лише до трьох кілограмів. А Мукачівський знаменитий замок Паланок — у минулому помпезна військово-стратегічна фортеця. До речі, як говорять місцеві жителі, замок сповнений чудес. Наприклад, доторкніться до пам’ятника Іоанну Непомуці, і вам привалить щастя, а якщо потримаєтесь за палець пам’ятника Федору Корятовичу і при цьому загадаєте бажання — воно збудеться. Ось як! І зовсім не треба їхати у далеку «землю обітовану», щоб, усамітнившись біля «стіни плачу», молитися про створення чуда.
Ужгород. Столиця Закарпаття — патріархальне, спокійне місто, що потопає в рожевому суцвітті сакур. Тут-то я й зустрівся з Михайлом Савариним.
— Місто наше дійсно, хоч і невелике, але з колоритом,— не без гордості зауважив Михайло Васильович.— І за етносом, і за архітектурою, і за устроєм. І промислових підприємств у місті мало. Повітря яке — не надихаєшся!
— Ну, звичайно, повітря батьківщини, воно особливе...
— Але край наш багатий. Є цінні поліметалеві руди, з яких у 1999 р. у Мужієвому було виплавлено перше українське золото. Тут можна щомісяця видобувати до тонни золота. Багатюще Сокирницьке родовище цеоліту, що використовується у сільському господарстві та в промисловості. Його можна використовувати і як сорбент, він очищає організм, воду. Є поклади будівельних матеріалів, мармуру, газу, бурого вугілля. Закарпаття багате на мінеральні та геотермальні води, ну й лісів багато, звичайно. Такий ось невеликий лікнеп про наш край,— підсумував М. Саварин.
— А що з Солотвинським солерудником?
— Це — біль наш. Унікальне родовище може загинути або, принаймні, надовго «заморозитися». А все через те, що десятиліттями тут нехтували нормами ведення робіт з видобутку солі та вимогами безпеки праці на підприємстві, що й призвело до аварійної ситуації через карстові провали майже 100-метрової глибини в межах шахтного поля і гірничого відводу. У зв’язку з аварійною ситуацією на ньому ми запровадили особливий режим державного нагляду. Проте заходи, що вживаються керівництвом солерудника, явно неефективні. Рівень ропи у копальні не знижується, а навпаки, щодня зростає. Ситуація критична. Під загрозою втрати — підземне відділення Української алергологічної лікарні та унікальне родовище солі. Та й людям загрожує біда, якщо селище потрапить у карстові провали, які все збільшуються в розмірах.
— А як виправити ситуацію?
— Ми зі свого боку робимо все можливе. Але для порятунку солерудника потрібні кошти, і чималі. А їх немає. І не виділяють.
Закарпаття — область дотаційна. Але й дотацій не вистачає на все. Принцип загальновідомий — виживай як можеш. Усі просять: промисловці — собі, аграрії — собі, хіміки, шахтарі — собі. А ще потрібні кошти на соціальну сферу, освіту, медицину... На всіх не вистачає. Бюджет країни не гумовий — країна бідна. Або господарі нікчемні, непередбачливі. Хто його знає, немає коштів — і все тут! Щедра земля закарпатська, але не затребувана повною мірою. А шкода!
Ми заговорили про проблеми. Про них М. Саварин говорить з сумом і стурбованістю. Переживає. Звичайно, йому, як керівникові державної структури з нагляду за промисловою безпекою, охороною праці та гірничого нагляду, багато що підвладне: і права є, і заходи впливу. Тільки ось реакція на все це неадекватна. Наприклад, з довідки в довідку, які відправляє теруправління до різних інстанцій, «кочує» проблема припинення самовільного будівництва об’єктів у санітарній зоні Голубинського родовища мінеральних вод. Час минає, а матеріали за позовами прокуратури Свалявського району «залягли» у паперових завалах судів. Нещодавно додалася ще одна турбота: підтримка у безпечному стані підземних гірських виробок Мужіївського родовища золотополімерних руд, оскільки роботу ТОВ «Закарпатполіметали» тимчасово припинило.
А крім того, давно назріла ретельна ревізія газового господарства: окремі його складові експлуатуються мало не півстоліття. Тож про їх безпеку й говорити не доводиться. Минулого року держінспектори теруправління перевірили майже 200 об’єктів газозабезпечення в регіоні. Виявили близько 800 порушень правил безпеки, притягнули до адміністративної відповідальності 25 керівників різного рівня, роботи 13 газорозподільних пунктів призупинили, поки не навели там лад. У газовому господарстві багато проблем, і всі їх треба тримати під контролем.
На території Закарпаття понад 26 тис. різних підприємств. І всі потребують уваги до себе — державного нагляду за охороною праці. Оскільки збереження життя і здоров’я людини на виробництві — не пусті слова, а благородна мета.
— Закарпаття, звичайно, не належить до групи найбільших за територією, виробничим потенціалом і значущістю в економічному сенсі регіонів України. Це не Донбас і не Кривбас. Проте за досягненнями, що стосуються забезпечення безпечних умов праці, зниженням травматизму ми в числі передових,— констатує Михайло Васильович.— Візьмемо, наприклад, підсумки нашої роботи у першому кварталі цього року. Ось статистика: інспекторським складом проведено 797 обстежень на підприємствах. Виявлено дуже багато порушень нормативних актів з питань охорони праці. На об’єктах, а їх було близько 700, призупинялась робота до усунення недоліків. Оштрафовано 436 працівників підприємств, у тому числі — 260 керівників. На засіданнях ради теруправління заслухано звіти 21 керівника тих підприємств і організацій, де сталися випадки виробничого травматизму і проводились комплексні перевірки з питань охорони праці та промбезпеки. Крім того, за самими такими кричущими фактами порушень законодавства про охорону праці до органів прокуратури направлено 14 матеріалів. Працюємо жорстко й вимогливо. І як результат — зниження травматизму. Суттєве.
Михайло Саварин — людина стримана і небагатослівна. Але вже якщо про щось розповідає чи пояснює щось — конкретна у міркуваннях, принципова в позиції. У чомусь навіть категорична. Ну, наприклад: «Якщо нещасний випадок на виробництві не можна передбачити, то треба зробити все, щоб його не спровокувати. Таким має бути кредо керівника». І жодних заперечень! На те ти й керівник виробництва, щоб бачити, передбачати і відповідати. Безумовно, це так.
— Знаєте, нам, як держнаглядовій структурі, усе ж таки вдалося добитись розуміння серед керівників підприємств. Сьогодні робота держінспектора на виробничих об’єктах сприймається якщо не з вдячністю, то з абсолютним бажанням створити безпечні умови для праці людей. Зрозуміло, що роботодавець не ворог ні собі, ні людям, але стереотип «прибуток за будь-яку ціну» все-таки свердлить йому мозок. І зрештою обертається втратами, моральними та матеріальними збитками. Не так вже й просто ламати стереотипи, але ми намагаємося: жорстка наглядова діяльність позитивно позначилася на тенденції до зменшення рівня травматизму в регіоні. Чесно скажу — дається це нелегко.
Я його розумів. У країні, де багато хто (не побоюся цього слова) демократію сприйняли як демагогію і вседозволеність, важко прищеплювати істину. Кожен вибирає позицію для себе чи під себе. Скільки у нас з’явилося різних ПП, МП, ТОВ! Та я впевнений, що дві третини керівників цього малого і середнього бізнесу далекі від правил і норм охорони праці. Що вони знають? Хто ними керує? Яку кадрову школу вони пройшли? А ось займатися ними, а іноді, даруйте, і «нянькатися» з ними доводиться держінспекторові. І ось спробуй, переконай такого роботодавця, а особливо якщо він «з грязі та в князі», у тому, що організація безпечних умов праці на виробництві — його прямий обов’язок, визначений законом. Спробуй втиснути його у прокрустове ложе норм і правил!
І немовби продовжуючи цю думку, Михайло Васильович висловив своє бачення організації державного нагляду у сфері промислової безпеки та охорони праці.
— Як свідчить практика, орієнтація на середньостатистичні показники (збільшення кількості накладених штрафів, інспекторських перевірок тощо) під час оцінки безпеки є малоефективною, якщо ці показники закладено в основу діяльності інспектора. До того ж в умовах реформування економіки, а тепер ще й в умовах економічної кризи, це може призвести до ручного їх регулювання. Тому вкрай потрібні нові підходи до формування об’єктивної оцінки рівнів промислової безпеки.
Державні інспектори поступово повинні відмовлятися від по-поліцейськи спрямованого пошуку порушень заледве не заради самоцілі — досягнення позитивної динаміки каральних показників, а переходити до партнерських принципів співробітництва з роботодавцем заради досягнення дієздатності системи управління охороною праці на підприємствах — як основи профілактики. І на цьому формуватиметься культура безпеки як один з найважливіших пріоритетів усієї системи управління виробництвом, її ефективного функціонування.
Потрібен дієвий механізм виявлення загроз і ризикоутворюючих факторів, їх постійного відстежування, розробки та реалізації заходів, спрямованих на зниження та подолання негативного впливу. Державний нагляд в основному має будуватися на:
інспектуванні тих підприємств, на яких мають місце найпоширеніші види ризиків;
зосередженні зусиль на виробництвах, де зафіксовано високий рівень травматизму і звідки регулярно надходять скарги про відсутність належних умов праці;
сприянні внутрішньому контролю чи аудиту на підприємствах, створенні сучасної системи управління охороною праці.
Важливим сучасним спрямуванням діяльності органів нагляду є регулювання в цій сфері — як державне, так і технічне. Державне регулювання має здійснюватися шляхом законотворчості та нормотворчості. Технічне регулювання потребує пильної уваги та участі держнаглядового органу в розробці та запровадженні технічних регламентів, гармонізації національних стандартів контролю за системою оцінки відповідності продукції, устаткування і технологій у закріпленій галузі. Виникла, і давно вже, необхідність на державному рівні підвищити імідж і статус державного інспектора з охорони праці — адже це основна фігура в роботі системи.
Такий ось монолог вийшов. Ми ще довго говорили і про специфіку держнагляду, і про діяльність служб охорони праці на підприємствах, роль яких є дуже важливою, але не завжди результативною, і про роль науки, яка часто-густо «пасе задніх» і не прораховує кроки на перспективу. У розмові М. Саварин видався мені органічним, відвертим і переконливим, як і личить нормальній людині, яка не розтрачує себе на всілякі дрібниці,— зосереджений на роботі, зібраний у думках.
А ще ми згадали, що в травні Михайлові Васильовичу виповнюється 55 років. Вік, як кажуть, «саме той!», у який вміщується і вже, і ще. Коли вже чимало справ зроблено і життєвих доріг пройдено, коли вже й досвід є, і визнання. Коли вже можна сказати: «Мої роки — моє багатство». Все устоялося, влаштувалося, облаштувалося. Але... Ще «огнем горят желанья, еще в пути покоя нет, еще не раз придет отвага в свершении полезных дел!..»
Розставалися ми на Мукачівському вокзалі. Десь там, вдалині, височіла фортеця Паланок, освячена променями сонця, що присіло до горизонту.
— Шкода, звичайно, що я не побував у замку. А то обов’язково загадав би бажання. Наприклад, щоб Україна стала багатою і змогла виділити кошти на розвиток Закарпаття, щоб не було аварій і катастроф, щоб кожен мав гідну роботу, щоб люди не гинули на виробництві. Та мало що ще! Бажань багато — чудес замало.
— Нічого,— посміхнувся М. Саварин.— Все одно треба вірити у чудеса, інакше вони розчаруються в нас.
А потім поїзд натужно потягнувся вгору, в Карпати, в гори надзвичайної краси. Туди, де тиша старих карпатських кряжів, де свіже до захвату гірське повітря, наповнене запахом хвої, де місцями лежав ще сніг, а з проталин, невгамовно дзюрчачи, збігали струмки. Туди, де птахи у вечірніх сутінках різноголоссям проводжали день, що минав.

Микола ЯКОВЕНКО, головний редактор журналу «Охорона праці»



До списку