Пригадується, як
на курсах водіїв викладач
неодноразово підкреслював: вогонь
знищує транспортну одиницю за 6—10
хв. Запобігти цьому може хіба що
потужна пожежна техніка. Та й то за
умови, якщо опиниться в ту мить
поряд. В інших випадках водій
повинен покладатися виключно на
себе. І найголовніше при цьому —
запобігти обставинам, коли
господарем ситуації стає
вогонь.
Якщо виходити з постулату «Мудрий
вчиться на чужих помилках», то те,
про що розповімо нижче, повинно
озватися глибокими роздумами
кожного, хто за рядками публікації
уявить жахливу картину
несподіваної біди.
Проте, чи такої вже й несподіваної?
Водій В. Сенчук 32-й рік своєї
роботи зустрів за кермом автобуса
ПАЗ-3205. Робота полягала у тому,
аби підвозити до ВАТ
«Автотранс-Хортиця» його
працівників. Звечора 13 березня 2008 р.
він встиг зробити по Запоріжжю один
рейс. У наступний виїхав вже о 3 год
20 хв 14 березня. Напередодні
справність автобуса перевірив
контролер технічної служби А.
Мочинський, а медичний огляд не
виявив відхилень у здоров’ї водія.
О 5 год 05 хв до салону ПАЗу увійшов В.
Д’яченко, який працював водієм на
підприємстві, а згодом водії О.
Маліков, М. Первичко, М. Авраменко, С.
Крапивний та ще кілька осіб.
Якщо, за народним
прислів’ям, швець ходить без
взуття, то на вранішньому маршруті
вже згадуваному ПАЗу судилося
зупинитися неподалік підприємства.
Водій В. Сенчук відразу встановив
причину — скінчився газ у балонах.
Неприємно. Але нічого
надзвичайного. В такому випадку
інструкція зобов’язує водія
викликати автомобіль технічної
допомоги, автобус беруть на буксир
і транспортують до
підприємства…
Але в такому разі там, на місці,
водія обов’язково запитають: «Чому
не проконтролював тиск газу у
балонах, чому зірвано графік виїзду
автотранспорту через запізнення
водіїв, чому підприємство зазнало з
цього приводу збитків?» І тут вже
важко доводити, що сподівався
«дотягнути» до кінця зміни, що,
маючи великий виробничий досвід,
виявився непередбачливим.
Не знаю. Може й відбулася б подібна
розмова. А найшвидше, справа
завершилася б однією-двома
репліками керівника технічної
служби. І не сталося б того, що вже
виправити неможливо.
…Отже, виявивши відсутність газу,
В. Сенчук вирішив заправити автобус
бензином. Взявши металеве відро,
пішов на найближчу АЗС і приніс 5
літрів пального. А далі… Пальне до
баку не потрапило. Натомість — ніби
кадри хроніки терористичного акта.
Відро з бензином було занесено до
салону. Після цього водій дістав
з-під пасажирського сидіння
гумове відро, де були літрова
пластикова пляшка з бензином, а
також тоненький шланг. Але В. Сенчук
зовсім не збирався за допомогою
такого пристрою наповнити
бензобак. Пластикова пляшка з
бензином і шланг, очевидно, вже не
один раз допомагали вийти з
подібної ситуації, бо він впевнено
відкрив капот двигуна, зняв
повітряний фільтр, а водій В.
Д’яченко вставив шланг у
карбюратор. Сюди бензин почав
надходити з пляшки завдяки різниці
у висоті. Двигун запрацював!
За діями «творчого» тандему водіїв
спостерігали кілька їхніх колег,
які перебували в салоні. Але бодай
жодного застереження про реальну
небезпеку від «винаходу» для всіх
присутніх не прозвучало. Чому? Це
було небажання зіпсувати стосунки
з В. Сенчуком? Мовчанка за
принципом: «Не вчи вченого»? Але щоб
там не було на думці у присутніх в
салоні водіїв, вони стали
співучасниками дій, які призвели до
біди. Біди, в яку за лічені хвилини
потрапили і самі.
Отже, коли автобус рушив, В.
Д’яченко, присівши на поручень,
утримував у руках всю «систему
бензопостачання». Він же й
контролював надходження пального
до карбюратора, періодично
перетискаючи шланг.
Так дісталися до зупинки
«Нікопольський поворот».Тут до
салону зайшли ще шестеро пасажирів
— троє водіїв ВАТ
«Автотранс-Хортиця» та ТОВ
«Хортиця-2001», а також троє
незнайомих осіб. Автобус знову
рушив. На одному зі спусків водій В.
Сенчук сказав В. Д’яченку, аби той
припинив подавати пальне. Вказівку
було виконано. Але через кілька
секунд, як тільки пальне знову
надійшло до карбюратора, там
спалахнув вогонь. Він миттєво
перекинувся на м’яку обивку біля
двигуна, пішов у салон. У цей час
автобус рухався зі швидкістю 30
км/год.
Водій В. Сенчук почав гальмувати,
але на ньому вже спалахнув одяг.
Тому після повної зупинки автобуса
В. Сенчуку було не до пасажирів
(хоча за будь-яку ціну мусив
натиснути кнопку відкривання
дверей автобуса). Та він, ніби за
допомогою катапульти, залишив своє
робоче місце.
З цієї миті присутні у салоні
змушені були діяти на власний
розсуд. Один з них — В. Карнаух,
вибивши скло у вікні аварійного
виходу, вибрався назовні та допоміг
це зробити ще чотирьом своїм
колегам.
На превеликий жаль, решта пасажирів
(чотири особи) так і не змогли
знайти виходу з цього рукотворного
пекла. Їх обвуглені тіла дістали
пожежники, які, прибувши на місце
пригоди, приборкали вогонь.
Що залишається сказати наостанок?
Головне — перевіряти знання з
питань охорони праці у водіїв
незалежно від виробничого стажу
треба так само старанно, як і
правильність укладання парашута у
парашутиста. Кожен водій
пасажирського транспортного
засобу під час практичних занять
майже миттєво натисне кнопку
аварійного відкривання дверей. І,
звичайно, з іронією усміхнеться,
коли йому екзаменатори
запропонують діяти так, як вчинив
водій із Запоріжжя.
Наче всі ситуативні моменти
передбачали інструкція № 11 з
охорони праці водія автобуса,
обладнаного газобалонною
установкою (затверджена наказом по
підприємству 17.01.2008 р.!), Правила
надання послуг пасажирським
транспортом (затверджені
постановою Кабінету Міністрів
України від 18.02.1997 р. № 176). Проте не
було досягнуто головне: водій В.
Сенчук не встановив для себе ту
необхідну межу між суворою
обов’язковістю і недбалістю, яку
формує надмірна особиста
впевненість, страх «підмити»
професійну репутацію перед
керівниками підприємства і
колегами.
В. НАЗАРЕНКО, начальник
Запорізької державної інспекції
промислової безпеки та охорони
праці в гірничій промисловості та
на об’єктах підвищеної
небезпеки
На знімку:
той самий автобус ПАЗ-3205.
Фото Л. БЕЗУГЛОГО
