У своїх публікаціях на сторінках
журналу «Охорона праці» автору не
раз доводилося розповідати про
бюрократичну тяганину з боку
роботодавців та представників
деяких державних установ, зокрема
санітарно-епідеміологічних служб,
під час документального оформлення
зв’язку професійного захворювання
з умовами праці, проведення
розслідування причин виникнення
ушкоджень здоров’я працівників.
Оскільки в окремих регіонах міцно
вкоренився правовий нігілізм і
процвітає беззаконня, до цих питань
доводиться повертатись знову і
знову, аби підтримати потерпілих,
захистити їхні права, адже,
виявляється, судових рішень для
цього замало. Доведені до відчаю
«роботяги» на місцях аж стогнуть
від несправедливості та свавілля
роботодавців.
А тепер про це більш детально.
Понад 15 років тому М. Кухар був
прийнятий на роботу вантажником у
ТОВ «Хмельницький комбінат
хлібопродуктів». «Спочатку в мене
був 8-годинний робочий день,—
розповів він у листі до редакції
журналу «Охорона праці».— А
починаючи з квітня 1998 р. мене та
моїх колег перевели на 12-годинний
графік роботи, причому — без нашої
згоди. До того ж збільшили
мінімально-обов’язкову норму
виробітку з 25 т (на одного
вантажника за зміну) до 37,5 т. Крім
того, в нас було проведено
скорочення штатів. Були такі робочі
зміни, що мені та моїм колегам
доводилося переносити по 70—100 т
вантажу за зміну — в 10 разів більше,
ніж передбачено відповідними
нормами. Що стосується перерв, то
вони внутрішнім трудовим
розпорядком не були передбачені: ми
навіть не мали перерви на обід. Щоб
зекономити на опла
ті нашої нелегкої праці,
керівництво товариства всупереч
вимогам ст. 100 Кодексу законів про
працю України не нараховувало
доплати за роботу у важких та
шкідливих умовах.
Ледве витримуючи фізичні
навантаження, я вирішив, було,
звільнитись з роботи, але потім
передумав, бо хто ж тоді буде
годувати сім’ю? До того ж
керівництво товариства якраз
виділило мені путівку в санаторій.
Якраз там тамтешні лікарі виявили в
мене захворювання поперекового
відділу хребта. Характерно, що до
цього, в ході проведення
періодичних медичних оглядів,
незважаючи на скарги, мене
визнавали цілком здоровим.
Лікування, яке я отримав у
санаторії, вистачило буквально на
кілька місяців. Після цього
протягом 2005 р. я двічі стаціонарно
лікувався в міській лікарні. Щоб
хоч трохи полегшити умови праці, я
разом зі своїми колегами по роботі
звертався за допомогою до
галузевої профспілки, місцевих
органів влади, проте після цього
вони кращими не стали.
У січні 2006 р. я був обстежений у
Вінницькій обласній клінічній
лікарні імені Пирогова, де в мене
було виявлено грижі хребта.
Оскільки за висновком лікарської
консультаційної комісії (ЛКК)
Хмельницької міської поліклініки
№ 1 важка фізична праця мені була
протипоказана, я попросив
керівництво товариства надати мені
більш легку роботу. Але після цього
мене було звільнено з роботи за
станом здоров’я відповідно до п. 40
ст. 2 КЗпП.
Отак зі мною обійшлися в
товаристві. Спочатку витиснули з
мене всі соки, а потім, коли я вже не
зміг по
12 год таскати на собі та складати в
штабелі висотою 2,6 м 50-кілограмові
мішки з крупою,— вигнали мене з
роботи, як недбайливий господар
немічного пса (добре, що хоч не
добили). Така ж доля спіткала і двох
моїх колег: М. Сємцова та В. Сємцова
(батька й сина), яким за висновками
ЛКК також була протипоказана важка
фізична праця.
Ще задовго до звільнення я
звернувся з приводу свого
захворювання до обласного
профпатолога. Той зробив
відповідний запит у міську
санепідстанцію з тим, щоб ця
установа надала інформаційну
довідку про умови праці на моєму
робочому місці. Але зробити це
тамтешні працівники зразу не
змогли, бо роботодавець спочатку не
хотів давати їм необхідні дані про
мою роботу. Він зробив це лише
місяців через два, як не більше.
Коли міська санепідстанція сяк-так
склала інформаційну довідку про
умови праці, я поїхав до Києва, в
Інститут медицини праці АМН
України. І хоча у цьому документі не
були відображені всі навантаження,
яким я піддавався, після обстеження
столичними спеціалістами моє
захворювання було пов’язане з
професійною діяльністю.
25.05.2006 р. повідомлення про виявлене
в мене професійне захворювання за
формою П-3 було направлене в міську
санепідстанцію м. Хмельницького, до
робочого органу Фонду соціального
страхування від нещасних випадків
на виробництві та професійних
захворювань (далі — Фонд), а також
керівництву ТОВ «Хмельницький
комбінат хлібопродуктів». У
міській санепідстанції та робочому
органі Фонду 29.05.2006 р. отримали цей
документ, а ось що стосується
товариства, то керівництво
повідомило, що воно його в очі не
бачило і взагалі, мовляв, не знає,
про що йдеться.
09.06.2006 р. міська санепідстанція
надіслала лист головному лікарю
клініки професійних захворювань
Інституту медицини праці АМН
України про те, що у ТОВ
«Хмельницький комбінат
хлібопродуктів» повідомлення за
формою П-3 не надійшло. Тоді
столичний медичний заклад надіслав
його повторно. Але й після цього
голова правління товариства О.
Загурський заявив, що ніякого
документа він не отримував (?!)
08.08.2006 р. я сам поїхав до Києва, взяв
у клініці виписане на моє прохання
горезвісне повідомлення, привіз
його в Хмельницький і з
головпоштамту рекомендованим
листом надіслав у товариство. 29.08.2006
р. звернувся з листом до голови
правління товариства, в якому
запитав його, чому не проводиться
розслідування причин мого
професійного захворювання, адже за
Законом це необхідно зробити
протягом 10 діб після надходження
повідомлення. Оскільки відповіді
на своє запитання не отримав, то
довелося найняти адвоката і
звернутись до суду…»
Далі, розповівши про судові
перипетії, автор листа попросив
посприяти йому у проведенні
розслідування причин професійного
захворювання, оскільки без акта за
формою П-4, що складається в таких
випадках, робочий орган Фонду не
буде здійснювати передбачених
законодавством відшкодувань,
пов’язаних з професійним
захворюванням.
Не знаю як кому, а мені особисто
було дуже гірко і болісно читати
цього, сповненого відчаю, листа
роботящої людини. Упродовж півтора
десятка років чоловік віддавав
свої сили підприємству, а коли від
непосильної праці почав здавати
позиції, то замість подяки та
відповідного соціального захисту
його було принижено та викинуто на
вулицю. На превеликий жаль, він
зараз не один такий. І все це через
бездушність та черствість нових
господарів життя, які наживаються
за рахунок праці простих і чесних
людей, маючи їх за нізащо. Для
багатьох нинішніх роботодавців
немає нічого святого, вони ладні
загнати людину в гроб, аби тільки
мати від цього зиск. Але ж рано чи
пізно доведеться відповідати за
свої неблаговидні вчинки — всі ж бо
під Богом ходимо! Настане час, і Він
спитає, чому кривдив ближнього…
Але повернімось до суті справи.
Оскільки, як вже було сказано вище,
керівництво товариства і далі
затягувало організацію
розслідування професійного
захворювання, тим самим приховуючи
його від обліку, М. Кухар звернувся
за допомогою до правосуддя. Проте у
судовому засіданні представник ТОВ
«Хмельницький комбінат
хлібопродуктів», як слід було
очікувати, позов потерпілого не
визнав, посилаючись на те, що,
мовляв, ніякого повідомлення про
професійне захворювання М. Кухара
на адресу відповідача не надходило,
і ніяких доказів, що це було не так,
у позивача немає. Але, як
з’ясувалося у судовому засіданні,
це твердження, м’яко кажучи, не
відповідало дійсності. Тоді 27.01.2007
р. міськрайонний суд зобов’язав
керівництво товариства провести
розслідування причин виникнення в
позивача професійного
захворювання у встановлений
законодавством термін та за його
результатами скласти акт за формою
П-4.
Проте представник відповідача не
був би ним, якби зразу визнав
прийняте судом першої інстанції
рішення законним. На двох з
половиною сторінках він підготував
апеляційну скаргу до апеляційного
суду, в якій із завзяттям, гідним
кращого застосування, намагався
переконати суд вищої інстанції в
тому, що чорне є білим, а біле —
чорним, а точніше, що керівництво
ТОВ «Хмельницький комбінат
хлібопродуктів» є чесним і
порядним, тоді як позивач М. Кухар —
його антиподом, який «під час
дослідження доказів у судовому
засіданні недобросовісно
скористався належними йому
процесуальними правами, ухилявся
від об’єктивного дослідження всіх
обставин справи…» Незважаючи на
вітійство представника скаржника,
колегія суддів судової палати у
цивільних справах апеляційного
суду зуміла розібратись, образно
кажучи, де зерно, а де полова.
Відтак, констатувавши, що суд
першої інстанції дійшов вірного
висновку, задовольняючи вимоги
потерпілого, відхилила апеляційну
скаргу товариства та залишила
рішення міськрайонного суду без
змін.
Автору цієї статті вже не раз
доводилося спостерігати, як в
судових засіданнях, незважаючи на
всю очевидність правоти позивачів
— потерпілих на виробництві,
представники відповідачів (а, це як
правило, успішні та вишколені
юристи) без найменшого докору
совісті намагалися виставити своїх
опонентів пройдисвітами, обсміяти
чи познущатись з бідолашних за
недоладно сказане ними слово. Все
це робилось задля того, щоб збити їх
з пантелику, цим самим сплутати
їхні думки та відбити бажання
відстоювати свої інтереси. Таке
непорядне діяння чванькуватих
адвокатів завжди викликало в мене
відразу, бо ж хіба можна глумитися
над простими людьми, які стали
жертвами недбальства бездушних
роботодавців? Схоже відчуття
оволоділо автором, коли він
ознайомився зі змістом
вищезгаданої апеляційної скарги.
Її, з усього видно, готував правник,
який не в ладах із власною совістю.
У цьому документі скалічену й
обездолену людину, яка чесно і
сумлінно виконувала свої
обов’язки, працювала на економіку
України, він намагається виставити
авантюристом, який хоче від
відповідача, аби той зробив для
нього щось незаконне. Скільки ж
«гривеників» за цю «творчість»
обіцяв заплатити йому його патрон?
Безплатно ж такі речі не
робляться...
Жертвою беззаконня став і колега М.
Кухаря — М. Сємцов. 23 роки він
відпрацював у ТОВ «Хмельницький
комбінат хлібопродуктів». За
сумлінне виконання своїх трудових
обов’язків неодноразово отримував
від керівництва подяки та грошові
премії. Його фотографія була на
Дошці пошани. Та коли через
непосильну працю йому 06.03.2007р.
підтвердили наявність
професійного захворювання, то його
причини на підприємстві теж не
розслідували. Натомість посадовці,
які відповідно до п. 82 Порядку
розслідування та ведення обліку
нещасних випадків, професійних
захворювань і аварій на
виробництві повинні здійснювати
контроль за документальним
оформленням такого ушкодження
здоров’я, лише почали розводити
руками, мовляв, а що ми зробимо —
подавайте до суду. А чи є сенс
звертатись до правосуддя, якщо його
рішення не виконуються?
Розраховувати на те, що
публікаціями в журналі «Охорона
праці» та інших виданнях вдасться
повернути роботодавців обличчям до
Закону та людей, не доводиться. Це
мали б зробити свого часу владні
структури, профспілки, народні
обранці, які часто виступають з
високих трибун у ролі захисників
інтересів простого люду. Але, на
превеликий жаль, відповідні
установи та державні мужі в таких
випадках часто, як кажуть,
ховаються за ширмою. Так їм
спокійніше жити: менше клопоту, та й
від роботодавців іноді щось може
перепасти. А з бідного роботяги що
візьмеш — хіба що аналізи. Та й ті,
найімовірніше, погані.
Відчуваючи свою безкарність за
ігнорування вимог Закону та
знущання над потерпілими, окремі
роботодавці так розперезалися і
так далеко зайшли, що перестали
навіть зважати на рішення місцевих
судів. Але з Фемідою, взагалі-то,
гратися в котика та мишку — справа
ризикована, можна нарватися на
серйозні неприємності. І якщо,
незважаючи на це, хтось дозволяє
собі такі вольності, то, значить,
впевнений, що чиясь всемогутня рука
в разі чого відведе їх.
До речі, цікаво було б знати, на чию
підтримку розраховує роботодавець
в даному випадку? Це запитання
далеко не риторичне, адже 28.11.2006 р.,
якраз у розпал описаної
бюрократичної тяганини, голова
правління ТОВ «Хмельницький
комбінат хлібопродуктів» О.
Загурський був удостоєний
почесного звання «Заслужений
працівник промисловості України».
Хто ж представив його до цієї
високої нагороди, хто погоджував і
з ким цю кандидатуру? Невже обласна
держадміністрація? (Наскільки
автору відомо, жодна державна
наглядова установа і, зокрема,
санітарно-епідеміологічна служба
на це своєї згоди не давали). Але ж
там не могли не знати про конфлікт у
трудовому колективі та про те, що
його керівник — затятий порушник
Закону, оскільки скарга з приводу
нестерпних умов праці туди свого
часу надсилалась. До речі, подання
роботодавців-порушників на звання
«Заслуженого працівника…» на
Хмельниччині вже стало традицією. І
про це неодноразово йшлося в
публікаціях журналу «Охорона
праці».
Усієї цієї тяганини можна було б
уникнути, якби законотворці в п. 76
Порядку розслідування та ведення
обліку нещасних випадків,
професійних захворювань і аварій
на виробництві не поклали
організацію розслідування причин
виникнення професійного
захворювання та призначення
відповідної комісії на
роботодавця. Справа в тому, що цим
самим вони створили передумови для
бюрократичної тяганини з його боку.
Адже з десяти підприємств
недержавних форм власності
обов’язково знайдеться три-чотири
таких, що будуть «квасити справу»,
як це робить керівництво ТОВ
«Хмельницький комбінат
хлібопродуктів», щоб приховати
дійсний стан речей і тим самим
зберегти реноме благополучного
роботодавця. То ж чи варто було,
розробляючи проект зазначеного
нормативно-правового акта, у
питаннях організації
розслідування причин професійного
захворювання покладатися на того,
хто його допустив? Як на мене, то
роботодавець взагалі не має
морального права не те що
організовувати розслідування, а
навіть входити до складу комісії.
Що ж до формування такого
колегіального органу, то це повинно
бути прерогативою
санітарно-епідеміологічної
служби.
Факти бюрократичної тяганини,
пов’язаної з вирішенням питань
щодо наявності у колишніх
працівників професійних
захворювань, невиконанням у цьому
зв’язку рішення суду у
Хмельницькому мали місце і раніше.
Про це йшлося в публікаціях
«Солодка каторга, або Звідки
береться байдужість до людей?»,
«Повторний розгляд скарги вважаю
недоцільним», «Словоблудство, або
Коли милосердя не в пошані»,
«Кругова порука», «Буде світло в
кінці тунелю!» (журнал «Охорона
праці», № 5, 8, 2004 р.; № 4, 2005 р.; № 3, 9, 2006
р.). До слова буде сказано, описана в
перерахованих матеріалах тяганина
триває й досі. І це все тому, що
міська санітарно-епідеміологічна
служба не виконує рішення суду про
внесення змін до
санітарно-гігієнічної
характеристики умов праці
колишньої працівниці одного із
закритих акціонерних товариств
обласного центру.
Ось такі порядки на Хмельниччині
щодо додержання вимог законодавчих
та інших нормативно-правових актів.
Скільки вони ще триватимуть —
невідомо, оскільки ніхто з
чиновників цим питанням особливо
не переймається.
* * *
Поки цей матеріал готувався до
друку, стало відомо, що керівництво
ТОВ «Хмельницький комбінат
хлібопродуктів» нарешті створило
комісію з розслідування причин
професійних захворювань, п0ро які
тут йшлося. (Це, звичайно, похвально,
але хто ж буде нести
відповідальність за тривале
знущання над Законом та людьми?) Але
і після цього крапки над «і»
остаточно не були поставлені,
оскільки, незважаючи на наявні на
робочих місцях вантажників
шкідливі (важкі) умови праці, що
призвели до ушкоджень їхнього
здоров’я, вищезгадані комісії в
складених актах розслідування
професійних захворювань не вказали
прізвищ посадових осіб, які
порушили законодавство про охорону
праці. Отже, потурання порушникам
Закону триває.
Василь СОПІЛЬНЯК,
наш власкор
На знімку:
стоп-кадри: М. Кухар за роботою.
Фото з архіву М. КУХАРА
