Статьи

Image00077.jpg«Слов’янський» — один з двох діючих у нашій країні спеціалізованих санаторіїв, що надають допомогу людям, які одержали травми чи страждають на захворювання хребта, центральної та периферичної нервової системи, ортопедичним хворим. Щоб потрапити сюди, люди довго чекають своєї черги. Багато бажаючих приїхати в санаторій з-за кордону. Проте колективу доводиться стикатися з проблемами, в які не втаємничують пацієнтів. Ось що розповів головний лікар санаторію, який входить до складу дочірнього підприємства «Санаторно-курортний реабілітаційний центр «Слов’янський курорт» закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», М. Лігачов нашому кореспондентові Геннадію ЩУРОВУ.

Щороку в санаторії проходять лікування, відновлюють здоров’я до 1700 осіб. Тих, хто потребує цього, у кілька разів більше. Проте допомогти усім їм немає можливості. І проблеми, з якими доводиться стикатися, часто-густо не залежать від керівництва, спеціалістів і обслуговуючого персоналу санаторію. Минулого року, наприклад, весь перший квартал (три місяці!) санаторій не працював через те, що в столиці вирішувалися питання тендера... А потерпілі не могли зрозуміти, у чому річ, писали, дзвонили, надсилали сердиті та сльозні телеграми. Але що можна їм було відповісти на справедливе обурення?
Тим часом із оздоровниці змушені були піти багато кваліфікованих працівників. А коли санаторій почав знову діяти, то відразу виявився переповненим. Потерпілих привозять у будь-який час дня і ночі, приносять на руках. Але з відновленням роботи санаторію повернулися до нього далеко не всі з тих співробітників, хто пішов. Їх можна зрозуміти. Адже робота тут важка і фізично, і психологічно — нелегко доглядати за прикутими до ліжка людьми, годувати-поїти їх, умивати, переносити у ванни, на інші процедури, нарешті, бачити й переживати їхні страждання. «Люди тут трудяться особливі,— говорить Микола Іванович,— вони буквально викристалізовуються душею, сприйнятливою до страждань людей, готові зробити все, щоб полегшити їхню участь, допомогти стати на ноги — у переносному та буквальному розумінні».
У санаторії для хворих створюються всі умови для нормального життя. Тут така атмосфера, що хворі поступово починають усвідомлювати себе повноцінними людьми, а не жалюгідними каліками, тягарем для оточуючих. Важливо й те, що поруч з ними такі ж хворі, які пережили таку саму трагедію, цінують людську турботу, сердечне тепло та учImage00078.jpgасть. І нерідкими є випадки, коли в санаторії, здавалося б, безнадійно приречені на самотність люди зустрічають коханих, справляють весілля, знаходять сімейне щастя.
Микола Іванович розповів кілька таких історій. Одна з них — горлівчанина І. Назаренка, який отримав травму на флоті (оступився і впав у відкритий люк) і його дружини Людмили. Довгі роки після трагедії Ігор взагалі не показувався на люди. Не міг виносити співчутливих і просто допитливих поглядів. А під час лікування в спинальному відділенні санаторію в Слов’янську одного разу до нього підійшла дівчина. Почала розмову. Ігор розгубився: красива молода незнайомка, здорова. І він — на колясці. Вирішила пожаліти?..
Чому вона звернула на нього увагу, Людмила тепер не може сказати. Працювала вона недалеко від санаторію. Було їй тоді сімнадцять... Людмила стала приходити до Ігоря. Дівчину не лякала, не відштовхувала його хвороба. Головне ж, вони тепер це розуміють, вона не давала йому зациклюватися на становищі колясочника, не соромилася з’являтися з Ігорем на людях. А через деякий час зателефонувала батькам і повідомила, що виходить заміж.
Зараз подружжя Назаренків живе поряд з санаторієм. По сусідству — непрохідні зарості очерету та верболозу, а в них — доглянутий двір, город, сад, квіти. Плодоносять персики, наливаються грона винограду. І все створено їхніми руками, на свої гроші. Людмила навчилася штукатурити, класти цеглу, копала землю, доглядала за садом. В усьому допомагав Ігор. Вона, крім домашніх турбот, ще й працювала. Заробляв й Ігор — торгував на ринку.
Через 13 років спільного життя у них, нарешті, народився син. Ігор з радістю пере пелюшки, годує сина з пляшечки і мріє про доньку... А ще він — студент Донбаського інституту техніки менеджменту.
Тут кожного дня — відкриття, зустрічі з новими та старими знайомими. Справжньою легендою став А. Мабаракшин. Трагедія з ним сталася на селидівській шахті «Гірник», де він після служби в армії був робітником очисного вибою. Під час випробування першого в СРСР вуглевидобувного комплексу КМ-87 потрапив у завал. Лікування було довгим і тяжким. Йому врятували життя, але з коляскою він з того часу не розстається. Побував практично в усіх санаторіях Радянського Союзу, проте кращого, ніж «Слов’янський», не знайшов. Тепер він тут постійно проходить реабілітацію. А крім того, бере участь практично в усіх культурно-масових заходах. Часто сам є їх ініціатором, знаходить спонсорів. Так, починаючи з 1990 р., він проводить у санаторії конкурс для колясочників під девізом «Ми кращі з кращих!» Про цей конкурс знято телевізійний фільм. Спонсори його — мер м. Селидове В. Макій, шахта «Курахівська» (директор О. Зорін), обласне управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, яке очолює В. Крот.
Мабуть, у санаторії не буває й дня, щоб не проводилися якісь зустрічі, конкурси, змагання. До речі, саме санаторій «Слов’янський» стояв свого часу біля витоків українського параолімпійського руху. А ще тут змагаються кулінари у випіканні тортів, виступають барди, проводяться виставки малюнків і картин...
Не будемо детально розповідати про методи реабілітації та обладнання, яке має в своєму розпорядженні санаторій. Це вже справа професіоналів, а вони у найстарішому і першому в нашій країні закладі такого типу мають усе необхідне: глибокі знання та величезний досвід. І завжди готові зробити все можливе і неможливе для тих, хто потрапив у біду. Скажемо лише, що в санаторії є в наявності весь комплекс засобів сучасної фізіотерапії, у тому числі електро- і біоелектростимуляція, лазерна, мікрохвильова, резонансна та магнітотерапія, застосовуються лікувальна фізкультура та масаж. Тут проводиться лікування методом нетрадиційної голкорефлексотерапії, фітотерапії.
Справляє враження спортзал з апаратами для механотерапії, системою блоків і підвісних тяг. Завдяки цьому обладнанню спеціалісти допомагають хворим успішно відновлювати рухові функції, вчать ходити, самостійно обслуговувати себе.
Що стосується природних умов, то ще в 1827 р. полковий лікар О. Яковлєв привіз у цей край солдатів з Чугуївського шпиталю і прописав їм купання в Рапному озері та натирання гряззю. Результат перевищив усі сподівання.
З того часу (від Яковлєва — до Яковленка!) санаторій і веде відлік своєї вже 180-річної історії.
О. Яковлєв же незабаром після першого оздоровчого десанту розгорнув тут відділення військового шпиталю, і медики успішно відновлювали здоров’я солдатів. Дуже ефективними виявилися сульфідна мулова грязь солоних озер Рапне та Сліпне, розсольна хлоридна натрієва вода озера Вейсове.
З часом слава про це надзвичайне місце поширилася по всьому світу. І сьогодні в Слов’янську не рідкість зустріти гостей з Великобританії, Канади, Болгарії, Бахрейну, Об’єднаних Арабських Еміратів, Кувейту...
Але головне — в санаторії проходять реабілітацію тисячі наших співвітчизників. І трапляється, що тут дійсно вдається поставити на ноги тих, хто був нерухомим. А ті, кому не змогли допомогти чудодійні місцеві умови, чутливі серця і невтомні руки медиків, завжди отримують у санаторії заряд енергії для протистояння життєвим негараздам.

* * *
Коли статтю вже було підготовлено до друку, стало відомо, що над санаторієм знову нависла загроза — його хочуть закрити...
Дізнавшись про долю, уготовану санаторію, на його захист виступили понад сто громадських організацій, інвалідські об’єднання Донбасу та інших регіонів України, засоби масової інформації. Як зазначала найпопулярніша в області газета «Донбасс», санаторій «опинився в немилості у держструктур через те, що він, мовляв, не становить собою комерційної цінності. Оскільки основна частина коштів, що дають йому змогу виконувати своє завдання,— це путівки, які купує держава за тендером для найнезаможнішої частини населення».
Інваліди направили листи з проханням про захист Президенту та Прем’єр-міністру України, Голові Верховної Ради, а група наймобільніших інвалідів виїхала до столиці для пікетування владних структур. Відстоюючи санаторій, а, по суті, останню надію на підтримку свого здоров’я, вони, крім того, добиваються створення на базі санаторію Всеукраїнського центру реабілітації людей з порушеннями опорно-рухового апарату.
Сьогодні, схоже, зусилля інвалідів і громадськості увінчалися успіхом. Після багатьох перевірок, комісій, засідань прийнято рішення про збереження санаторію.
Та хіба не було з самого початку відомо про необхідність дбайливого ставлення до цього унікального осередка здоров’я, його багатостраждальних підопічних та їхніх рятівників? Не можна ж так цинічно і постійно завдавати моральних травм тим, хто пережив найжорстокіший удар долі, віднімати у них віру в спасіння, нарешті, в людяність нашого суспільства.

На знімках:
головний лікар санаторію «Слов’янський» М. Лігачов;
заступник головного лікаря
санаторію з лікувальної частини
С. Сафронова запитує
про здоров’я у А. Мабаракшина;
заняття в спортивному залі
проводять досвідчені спеціалісти.

Фото автора



До списку