Не хотів втрачати заробітку... втратив життя

Порушена у цій публікації тема може декому здатися неактуальною, але якщо заглибитися в неї, то відразу стане зрозуміло, що це не так. Її суть полягає в тому, що часто-густо учасники трудового процесу, не знаючи своїх законних прав на безпечну працю, піддають власне життя та здоров’я невиправданому ризику, виконуючи ті чи інші роботи в екстремальних умовах. Це нерідко призводить до людських трагедій. Саме так було в одному з акціонерних товариств Хмельниччини, та й не тільки в ньому.

Був звичайний трудовий день. Після запуску млина зерно пшениці перероблялося на муку, після чого продукція фасувалася в мішки і готувалася для відправки споживачам. Перед обідньою перервою через ненадійне кріплення зірвалося захисне огородження ексцентрикового механізму розсіву мукомельного комплексу. Побачивши це, оператор зупинив млина та доповів про неполадки завідувачеві, повідомивши, що причиною неполадки є зірвана на гвинтах кріплення різьба. Керівник виробничого підрозділу відправив підлеглих на обід, а сам тим часом пішов шукати заміну зіпсованим деталям, щоб потім за допомогою робітників встановити огородження на місце.
Оскільки одразу після закінчення обідньої перерви завідувач млина не з’явився, робітник, на якого покладалося виконання підсобних робіт, сказав оператору, що позичив у знайомого певну суму грошей, а тому, мовляв, він не буде чекати, доки буде встановлено захисне огородження, бо цей процес може затягнутися надовго, а простій негативно позначиться на заробітку. А саме за рахунок нього він планував погасити борг. З цими словами робітник вийшов з кімнати відпочинку і попрямував до млина. Як пізніше з’ясувалося, після цього він самовільно запустив у роботу мукомельний комплекс і почав біля нього поратися. При цьому, підбираючи розсипану під ексцентриковим механізмом муку, він ненароком потрапив у зону дії механізму, внаслідок чого отримав травми голови. Сталося це на очах оператора, який, побачивши, що млин працює без захисного огородження, замість того, щоб негайно зупинити мукомельний комплекс, почав голосно відчитувати робітника за самоправні дії…
Незважаючи на допомогу, що надавалася лікарями упродовж трьох тижнів після отримання тілесних ушкоджень, потерпілий помер. За висновками комісії зі спеціального розслідування, відповідальність за трагедію в описаному випадку лягає не тільки на потерпілого, який самовільно запустив у роботу технічно несправний млин, а й керівника виробничого підрозділу, який не припинив подачі напруги на мукомельний комплекс після зняття з нього захисного огородження, а також на оператора, який, знаючи про небезпеку, що нависла над його колегою, не зупинив роботу машини, натомість взявся за його виховання. Все це, звичайно, так, але чи лише на совісті завідувача млина та оператора загибель робітника? Як на мене, то — ні.
Дорікати за трагедію, на думку автора публікації, потрібно ще й тим посадовцям, які при проведенні навчання та інструктажу з питань охорони праці не ознайомили робітника з його правами, визначеними ст. 6 Закону «Про охорону праці». В той же час відповідно до статті у разі простою, пов’язаного з наявністю небезпечного виробничого фактора, який міг спричинити травмування обслуговуючого персоналу, за робітником та його колегами по роботі повинен зберігатися середній заробіток. Тож якби сіромаха знав, що за період вимушеного простою, упродовж якого мало бути усунено порушення вимог безпеки, йому буде нарахована середня заробітна плата, то навряд чи він став би самовільно запускати в роботу млин, піддаючи цим самим ризику своє життя. А якщо так, то жив би на білім світі й досі.
Якби органи державного управління, профспілки, робочі органи Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України вели пропаганду безпечних прийомів праці, як того вимагає Закон, роз’яснювали працюючим їхні права, зокрема, на відмову від виконання дорученої роботи у разі створення загрози життю чи здоров’ю та отримання за період простою середнього заробітку, то шанс залишитись живим і неушкодженим був би і в багатьох інших наших співвітчизників, у тому числі тих, що працювали на шахтах. Адже дуже часто саме потреба в коштах змушувала сердешних ставити на карту своє життя. В той же час в інтерв’ю засобам масової інформації та у виступах з високих трибун з приводу резонансних трагедій жоден представник вищеназваних інституцій не поінформував людей, що працівники шахт чи інших підприємств, де сталася біда, мали право в разі наявності на робочих місцях порушень вимог нормативно-правових актів з охорони праці, що створювали загрозу життю та здоров’ю, на законних на те підставах відмовитись від виконання своїх трудових обов’язків і що це б аж ніяк не позначилось на їхньому заробітку.
Покласти край такому ганебному явищу, як праця в умовах, які не відповідають елементарним вимогам безпеки, не так просто, як може здатися на перший погляд, адже навіть якщо працівники і достеменно знатимуть свої права, то далеко не всі вони всупереч волі роботодавця наважаться відмовитись від виконання робіт, що несуть у собі реальну загрозу для їхнього життя та здоров’я. Надто мало гарантій, що після цього такі сміливці не будуть викинуті роботодавцями на вулицю, таке траплялося вже не раз. Проте це не значить, що потрібно опускати руки та, посипаючи голову попелом, продовжувати вести облік загиблих і скалічених. Маючи на озброєнні Закон «Про охорону праці» та інші нормативно-правові акти, додержання вимог яких гарантує безпеку праці, ми маємо все зробити для того, аби зупинити конвеєр смерті та каліцтва. Цього вимагає від нас службовий обов’язок та інтереси суспільства.


Василь СОПІЛЬНЯК