Сакральне 15 квітня
2007 року. Якраз минув тиждень після
Великодня, і населення Бубнівської
Слобідки Золотоніського району
Черкаської області традиційно
рушило на цвинтар, щоб віддати шану
померлим. Підтримала усталену
традицію і частина працівників
сільськогосподарського товариства
з обмеженою відповідальністю
«Воля», які відповідно до
внутрішнього трудового розпорядку
мали право на післяобідній
відпочинок. Серед них був і
завідувач молочно-товарної ферми
В. Кошіль.
День хилився до вечора. Поки не
обтяжені виробничими клопотами
бубнівці частувалися «на гробках»
стравами та напоями, на фермі
розпочалося вечірнє доїння корів.
Але швидко з’ясувалося, що з
прив’язі зірвався бугай-плідник
по кличці Кирило. Доярки спробували
загнати тварину у стійло — та
дзуськи! Чорно-рябий бугай масою 490
кг ніяк не вкладався у
характеристику, дану йому
головними ветлікарем і
зоотехніком: «Має спокійний норов,
жвавий темперамент». Він агресивно
кидався у бік жінок, змушуючи їх
злякано кричати й ховатися за
огорожею скотопрогонів. В. Кошіль
почув цей лемент і поспішив на
допомогу. Кирило ж, помітивши
завферми, перестав наступати на
жінок і рвонув до нього.
Рятуючись від бугая, чоловік
щосили побіг по скотопрогону. Однак
тварина виявилася прудкішою:
догнавши, почала товкти і брати на
роги завідувача. Фуражирові також
не вдалося загнати бугая у стійло.
Аж ось з’явилися начальник охорони
й заступник директора підприємства
з рушницею. Тільки 11 пострілів
утихомирили Кирила. Трагічною була
й доля В. Кошіля: наступного дня він
помер у Золотоніській центральній
районній лікарні від множинних
переломів ребер, рваних ран і
травматичного шоку.
Комісія зі спецрозслідування
пов’язала даний нещасний випадок з
виробництвом на підставі того, що
потерпілий діяв в інтересах
виробництва. Чи можна що додати до
цього вердикту? Ні. Але привід для
роздумів є: «...а невченому — тьма».
І стоїть вона за, здавалось би,
цілком благополучними фразами, що
містяться в матеріалах
спецрозслідування: «організовано
(на підприємстві) службу охорони
праці...», «посадові особи та
спеціалісти пройшли навчання та
перевірку знань з охорони праці...»,
«проведено атестацію робочих
місць»... А що за ними? Дивіться
самі.
В. Кошіль як завідувач ферми мусив
би не тільки сам знати назубок
правила безпеки, а й прищеплювати
їх своїм підлеглим. Та він ані за 26
років роботи на цьому підприємстві,
ані за 13 з них, перебуваючи на
посаді завідувача ферми, жодного
разу не проходив навчання й
перевірку знань з охорони праці. В.
Кошіль всупереч п. 13.4.30 НПАОП
01.2-1.10-05 «Правила охорони праці у
тваринництві. Велика рогата
худоба», де підкреслено: «...усі
плідники виявляють негативну
реакцію на різкі запахи та одяг
червоного, білого чи яскравого
кольору», будучи напідпитку,
кинувся приборкувати розлюченого
бугая. Дивно, але завідувач ферми не
потрапив до списків посадових осіб
і спеціалістів, яких директор
товариства «Воля» П. Олійник у
січні 2006 р. направив на навчання з
охорони праці. Звідси випливає
принципове запитання: яка якість
відповідних знань і профпідготовки
у самого П. Олійника, на котрого
Закон «Про охорону праці» покладає
пряму відповідальність за
створення безпечних умов праці для
кожного трудівника? Втім, претензії
не тільки до нього. Головний
зоотехнік господарства О.
Тарнавський також прямо причетний
до питань безпеки виробництва. І що
з того?
Простір від місця утримання
бугая-плідника до краю годівниць
забитий сіном. З протилежного боку
на відстані 5,5 м прив’язані телята.
Куди тікати у критичній ситуації?
Нікуди! Острівків безпеки ані в
приміщенні ферми, ані на її
території нема.
На чому утримували бугая? Ні, не на
міцній двосторонній прив’язі —
ланцюзі з канатного дроту
діаметром 8 мм, як того вимагають
правила безпеки, а на трьох
ланцюгах, найдовший з яких був
усього 1,1 м, і які кріпилися одним
кінцем то до дерев’яного бруса, то
до стояка молокопроводу та до труби
водогону. Не дивно, що коли молода
сильна тварина рвонулася на повну
силу, вся ця «конструкція»
зруйнувалася вмить. І Кирило побіг
на волю по скотопрогону.
А що він собою являє? Це
асфальтобетонне покриття шириною 3
м, обабіч якого встановлено
дерев’яні опори висотою 1,1 м,
з’єднані між собою повздовжніми
жердинами товщиною не більше 6—12
см. Навались на них бугай —
полетіли б тільки одні цурпалки.
Тож не дарма доярки перелякано
кричали і навіть плакали,
сховавшись за такою «стіною
безпеки». Однак плач плачем, та як
він співвідноситься з тим, що всі 30
працівників ферми начебто також
пройшли навчання й перевірку знань
з охорони праці? Питається, який же
сенс такого навчання? Яка якість
самого навчального процесу? І кому
потрібні справні папери за
наявності працеохоронного бедламу?
Більше того, смерть В. Кошіля ще раз
підкреслила не тільки
неефективність, але і згубність
«мертвих» знань.
Гуляй душа без кунтуша
А тепер подивимося на ціну
означених знань. Так, загинула
людина 1959 року народження.
Зазначимо, чоловік репродуктивного
віку, активний учасник виробничого
процесу. І це втрата не тільки для
сім’ї, але й для України в цілому,
бо сьогодні, як ніколи, перед
державою стоїть проблема людських
ресурсів, а відтак, і продуктивних
сил. Підкреслимо, що наше
суспільство втрачає свій трудовий
потенціал не тільки через
об’єктивні демографічні процеси.
Складовою збереження трудового
потенціалу є безумовне додержання
законодавства про працю та
створення гідних умов праці на
кожному робочому місці. Жаль, що П.
Олійник та іже з ним не дуже
переймаються цією державною
проблемою.
Є ще й інша сторона того, що
сталося,— матеріальна. Ні, мова не
про штрафи, накладені
держінспектором на П. Олійника та О.
Тарнавського. Річ в іншому:
завдяки наявній системі
страхування від нещасних випадків
на виробництві та профзахворювань
відповідний Фонд перебирає
виключно на себе виплату
компенсацій потерпілому чи членам
його сім’ї, а тим часом прямі й
опосередковані «творці» нещасних
випадків відбуваються легеньким
переляком. Особливо негативного
забарвлення набрали ці процеси в
АПК, де підприємства роблять у Фонд
мізерні внески, зате сповна
покривають коштом інших галузей
свої працеохоронні негаразди.
Зрозуміло, що за таких «зручних»
обставин керівники
сільгосппідприємств не скоро
по-справжньому візьмуться за
охорону праці. Події у ТОВ «Воля»
яскравий тому приклад.
Хто ж чи що змінить ситуацію, що
склалася? Заскорубле питання, на
яке ніхто толком не дає відповіді,
котра, по всьому, лежить у площині
економічних стимулів і санкцій. Але
поки тривають дебати, чи можна хоч
якось стати на заваді виробничому
травматизму вже сьогодні?
Чия справа спасіння потопаючих?
Сьогодні один статистичний
держінспектор на селі має
опікуватися в середньому 400
господарствами різних форм
власності. Реально ж він може
відслідкувати стан охорони праці
тільки на тих підприємствах, де
трапився нещасний випадок зі
смертельним наслідком, груповий
нещасний випадок і нещасний
випадок із тяжкими наслідками. Тому
сьогодні безліч фермерських
господарств, товариств,
кооперативів тощо продовжують
виключно малоефективним методом
проб і помилок рухатися до реальної
охорони праці. ТОВ «Воля» — одне з
них. Тільки після смерті В. Кошіля
тут почали розробляти технологічну
документацію щодо утримання
бугаїв-плідників, обладнувати
острівки безпеки, огороджувати
вигульні майданчики та ін.
А якби хтось раніше навернув
керівництво даного товариства до
охорони праці, чи була б від того
користь? Безсумнівно. Причому на
Черкащині це є кому зробити. Тут є
асоціація спеціалістів з охорони
праці, результативно діє обласна
рада з питань безпечної
життєдіяльності населення при
облдержадміністрації, є когорта
пенсіонерів — спеціалістів саме з
питань охорони праці та
промислової безпеки, які пройшли
вишкіл у системах
Держгірпромнагляду,
Держтехнагляду, профспілок,
санепідстанцій тощо, і котрі могли
б ефективно займатися питаннями
безпеки праці на малих і середніх
підприємствах АПК у разі
відповідної оплати їхньої праці.
Справа за малим — за організатором
цього процесу. А тут, як кажуть,
карти в руки регіональній владі,
яку, до речі, чинне законодавство не
просто закликає, а й зобов’язує до
активного впровадження в життя
працеохоронної політики
держави.
Надія БЕЗУГЛА,
наш власкор
