Статьи

16 грудня 2006 р. пішов з життя відомий державний діяч, спеціаліст у галузі охорони праці ТКАЧУК Станіслав Порфирович.
С. П. Ткачук народився 11 вересня 1938 р. у шахтарському селищі м. Макіївки. Свій трудовий шлях почав 18-річним юнаком на шахтах тресту «Октябрьвугілля» (м. Харцизьк), опанувавши професію прохідника гірничих виробок. У 1965 р. після закінчення Харківського інженерно-економічного інституту працював на вугільних підприємствах Харцизька старшим інженером-економістом, начальником дільниці, помічником головного інженера, директором шахти. Очолював виробниче об’єднання «Макіїввугілля». Обирався першим секретарем Харцизького, другим секретарем Макіївського міськкомів компартії України. Закінчив у Москві Академію суспільних наук при ЦК КПРС. У 1985 р. С. П. Ткачука призначено начальником управління Донецького округу Держгіртехнагляду, в 1994 р. — першим заступником Голови Держнаглядохоронпраці, потім його Головою. У 2000 р. був обраний президентом Міжнародної академії безпеки життєдіяльності. Академік, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.
Нікому не дано передбачити діяння Бога, і смерть Станіслава Порфировича стала для всіх повною несподіванкою. Як і сотні інших, хто прийшов провести його в останню путь, я з болем у серці та сльозами на очах вдивлявся в його назавжди застигле обличчя, тримав запалену свічку, чув глухий, розспівний голос священика, кидав жмені глинистої землі на вишнево-лаковану труну в могильній ямі, бачив гору вінків і букетів квітів, що швидко зростала,— і все одно не вірив, що його вже немає серед нас: важко, протестно розставалася свідомість з людиною, яка по-доброму ввійшла в мою душу, залишила помітний слід у житті багатьох людей.
Згадую кінець далеких шістдесятих років. Він — директор шахти «Комуніст», я — начальник відділу охорони праці комбінату «Артемвугілля», до складу якого входила і його шахта. Виробнича необхідність звела нас тоді вперше. Запам’яталися його велика голова, сильний, діяльний розум і гордість, яку він відчував за свою працю, за себе, зумівшого подолати багато, дуже багато труднощів, щоб вивести шахту в передові та одержати право запалити на копрі традиційну зірку, рубінове світло якої було видно в нічному степу за багато кілометрів. А ще впав у вічі його природний шарм, як зараз кажуть, харизма. Він завжди залишався самим собою: не грав, не прикидався, не підстроювався під обставини чи під начальство. Надзвичайно порядна, «людяна людина», він подобався всім і був приречений стати лідером більш високого масштабу.
З моменту першої зустрічі ми не випускали з виду один одного, але напряму наші службові інтереси переплелися, коли волею долі та партії нас перевели працювати в Держгіртехнагляд: мене в 1974 р. — членом колегії, начальником технічного відділу Комітету, його в 1985 р. — начальником управління Донецького округу.
Людина високого інтелекту, великої волі, він бачив проблеми охорони праці незрівнянно ясніше, ніж бачили інші. В умовах нових, ринкових відносин, що зароджувалися, потрібна була і нова, логічно обгрунтована модель управління охороною праці. Ця модель не могла бути сумою попередніх досвідів: вона мала враховувати їх, але в основі своїй містити принципи, що відповідають реаліям дня. Таким бачив Станіслав Порфирович, уже перший заступник Голови Комітету, вирішення цієї глобальної проблеми. Йому й було доручено очолити розробку Концепції реформування системи охорони праці в країні, яка згодом була схвалена Президією Верховної Ради і стала канвою Закону «Про охорону праці».
Реалізація Закону потребувала численних підзаконних актів. Для їх розробки було створено робочу групу на чолі із Станіславом Порфировичем. Впродовж півтора року дуже напруженої праці було підготовлено та узгоджено з Мін’юстом десятки нормативних документів, країна вперше одержала чотиритомник «Законодавство України про охорону праці», а два роки потому — і тритомник «Міжнародне законодавство про охорону праці», виданий за його ініціативи спільно з Міністерством закордонних справ і Міністерством праці. Нормативно-правовому забезпеченню охорони праці він надавав першорядного значення.
Станіслав Порфирович завжди давав кожному працівникові певну свободу і самостійність у вирішенні питань, прислуховувався до порад спеціалістів, підтримував постійний зв’язок з громадськістю. З цією метою стало правилом проводити кожні два роки всеукраїнські конференції з охорони праці; перші дві, як відомо, відбулися в 1996 і 1998 роках. Такий підхід, до речі, заслуговує на увагу і сьогодні.
Мало хто знає, що розробку законопроекту про соціальне страхування від нещасних випадків Станіслав Порфирович узяв на себе за власної ініціативи; більше того, готували ми його спочатку негласно, бо в Кабінеті Міністрів вважали, що такий законодавчий акт не за профілем Комітету і не під силу йому. І треба було бачити Станіслава Порфировича в урядовій ложі сесійного залу Верховної Ради, коли після довгих поневірянь і сутичок цей Закон було прийнято парламентом! По-моєму, він ніколи ще не відчував такої закоханості у свою роботу. І за тим світлим відчуттям, яке відчував у ті хвилини, можна було зрозуміти, що він зробив важливу богоугодну справу. Звичайно, у Станіслава Порфировича були однодумці, у тому числі закордонні, що завжди дуже важливо для справи.
Станіслав Порфирович ніколи не додержувався «правила трьох вісімок» — 8 годин на добу на сон, 8 — на роботу і стільки ж — на домашні турботи, спілкування з близькими, відпочинок. Ніщо не давало йому такого відчуття життя, як робота. Велика самовіддача та служіння ідеям спалювали його. Адже не обходилося без гострих моментів, а іноді і без поразок. Хоча б тоді, коли Комітет задумали перетворити із самостійного, центрального органу виконавчої влади на безликий придаток одного з міністерств, а Станіслав Порфирович, переконаний у своїй правоті, палко відстоював існуючий статус Держнаглядохоронпраці, звертався до розуму тих, кому спала на думку ця руйнівна ідея, і наштовхувався на тупе нерозуміння своєї позиції, чув лицемірні звинувачення у турботі «лише про особисту велич на шкоду державним інтересам». І відгукувалося це усе нестерпним болем у серці. Але з огляду на свій характер і становище він цей біль приховував від сторонніх очей, і тільки дуже близькі йому люди знали, якими сильними є його переживання.
Усе життя він не знав спокою, працював до останнього дня і помер, сповнений турботи про людину. Це — гірка і непоправна втрата для країни, для всіх, хто особисто знав Станіслава Порфировича.
Будемо ж пам’ятати його — добру, чудову людину, яка творила історію охорони життя та здоров’я людей в Україні!

Едуард ТЕЛИЧКО

Від редакції
Так, важко змиритися з тим, що від нас пішла людина, яку ми щиро шанували та поважали. Станіслав Порфирович, будучи Головою Держнаглядохоронпраці, багато зробив і для редакції журналу «Охорона праці». Він завжди був у курсі наших справ, через дрібниці не відволікав, дріб’язково не опікував. Він брав участь у вирішенні проблем редакції на кардинальних напрямах: створенні матеріально-технічної бази, її зміцненні та розвитку. За його ініціативи придбано будівлю для редакції, де ми і зараз працюємо, виділено кошти для ремонту і реконструкції приміщень, обладнання друкарні оперативного друку. Станіслав Порфирович підтримував усі наші ініціативи, спрямовані на становлення журналу. Від нього багато що залежало і він багато зробив для нас. Ми дуже вдячні йому.
Станіслава Порфировича немає більше разом з нами, але він назавжди залишиться у нашій пам’яті.



До списку