Здавалося б, у заголовок цієї статті винесено пусте запитання. Адже у ст. 3 Конституції України записано, що «Людина, її життя і здоров’я... визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Думка ця постійно декларується керівниками усіх рангів, і ніхто її вголос не заперечує. Проте практика показує, що ця основоположна норма додержується далеко не всіма і не завжди. Про це йдеться у полемічній статті, підготовленій працівниками Волноваської міжрайонної санепідстанції Донецької області.
Для практичної реалізації
найважливішого конституційного
принципу соціальної політики нашої
держави Верховна Рада України
прийняла Закон «Про
загальнообов’язкове державне
соціальне страхування від
нещасного випадку на виробництві
та професійного захворювання, які
спричинили втрату працездатності»,
у ст. 1 якого проголошено:
«Завданнями страхування від
нещасного випадку є: ...відновлення
здоров’я та працездатності
потерпілих на виробництві від
нещасних випадків або професійних
захворювань; відшкодування
матеріальної шкоди застрахованим і
членам їхніх сімей».
Законодавець конкретно встановив,
хто має реалізовувати ці положення
— Фонд соціального страхування від
нещасних випадків на виробництві
та професійних захворювань
України. У ст. 21 Закону перераховано
12 пунктів обов’язків, які
поставлено за обов’язок Фонду.
Процитуємо лише два з них. У разі
настання страхового випадку Фонд
зобов’язаний: «своєчасно та в
повному обсязі відшкодовувати
шкоду, заподіяну працівникові
внаслідок ушкодження його
здоров’я... організувати
цілеспрямоване та ефективне
лікування потерпілого...»
На практиці ж часом буває, що
потерпілий на виробництві не
тільки не одержує передбаченої
законом матеріальної підтримки,
але й перетворюється на
«кляузника», «вимагателя». Йому та
організаціям, що перебувають на
службі охорони здоров’я трудящих,
доводиться роками в судовому
порядку відстоювати законне право
на відшкодування шкоди в
результаті нещасного випадку або
професійного захворювання. І
головним противником
відшкодування шкоди потерпілому є
саме Фонд, створений для його
захисту. Аби не бути голослівним,
трохи нижче наведемо приклад. А
поки що давайте обговоримо, чому
застраховані особи, потерпілі на
виробництві, страхувальники, які
регулярно вносять страхові виплати
у Фонд, працівники СЕС, лікувальні
заклади змушені вести судові
позови з Фондом, щоб потерпілий міг
одержати передбачене
законодавством відшкодування
шкоди, якої він зазнав.
Можливо, «скринька» відкривається
дуже просто: є в Законі стаття,
уважно прочитавши яку, дехто може
знайти «законне» право Фонду
розпоряджатися коштами на свій
розсуд.
Отже, ст. 20: «Джерелами формування
майна, яке перебуває у власності
Фонду.., є майно, придбане ним за
рахунок коштів, що надходять до
цього Фонду...» А як відомо, до
Фонду... надходять в основному
страхові виплати від
підприємств-страхувальників.
Звичайно, всім зрозуміло, що
працівники Фонду повинні десь
розміщуватися, мати необхідні
меблі, потрібні також кошти для
оплати їхньої праці. Але якщо ці
витрати повинні проводитися з
коштів, передбачених на
страхування, то чому законодавець
не передбачив жорсткого обмеження
коштів, що використовуються Фондом
на витрати, не пов’язані зі
страхуванням потерпілих? Чи не ця
лазівка дає можливість Фонду
грудьми ставати на захист свого
відомства на шкоду інтересам
потерпілих на виробництві?
Адже Закон чітко і ясно визначив
випадки, коли можна позбавляти
застрахованого виплат: «Фонд... може
відмовити у страхових виплатах і
наданні соціальних послуг
застрахованому, якщо мали місце
навмисні дії потерпілого,
спрямовані на створення умов для
настання страхового випадку;
подання роботодавцем або
потерпілим Фонду... свідомо
неправдивих відомостей про
страховий випадок; вчинення
застрахованим умисного злочину, що
призвів до настання страхового
випадку.
Або якщо нещасний випадок згідно із
законодавством не визнаний
пов’язаним з виробництвом» (див.
Закон, ст. 37).
Проте Фонд часто цю статтю Закону
ігнорує і виставляє претензії (в
тому числі й судові позови) до тих
лікувальних закладів і
санітарно-епідеміологічних служб,
які, виконуючи свій професійний та
громадянський обов’язок, у рамках
Закону дають свою оцінку того чи
іншого нещасного випадку або
профзахворювання.
За законом, Фонд зобов’язаний
захищати інтереси потерпілого, і в
цій якості (і тільки в цій якості)
він може бути зацікавленою
юридичною особою.
На практиці ж Фонд часом виступає
як зацікавлена особа свого
відомства, що проводить
антисоціальну, а отже, і незаконну
політику, позбавляючи потерпілого
його конституційних і соціальних
прав.
Такими є наші загальні міркування
та висновки, адресовані до всіх
зацікавлених сторін, у тому числі й
законодавцям. Конкретний же
випадок, про який хочемо
розповісти, такий. Понад два роки
тривала судова тяганина між
відділенням виконавчої дирекції
Фонду в м. Докучаєвську Донецької
області (директор В. Лифаненко) — з
одного боку, і Волноваською
міжрайонною
санітарно-епідеміологічною
станцією, Інститутом медицини
праці АМН України, ВАТ
«Докучаївський флюсодоломітний
комбінат» — з іншого боку, з
приводу «скасування акта
розслідування професійного
захворювання бурильника шпурів ВАТ
«Докучаївський ФДК» Попова В.
Є.».
Коротше кажучи, Фонд виступав проти
страхових виплат робітникові В.
Попову, хоча роботодавець (ВАТ
«ДФДК») визнав факт його
професійного захворювання, а
Інститут медицини праці АМН
України підтвердив зв’язок
професійного захворювання
працівника з умовами його праці.
Більше того, факт професійного
захворювання В. Попова визнав і
Головний правовий інспектор ЦК
профспілки працівників
металургійної та
гірничовидобувної промисловості
України Ю. Четвериков. А Фонд — не
згодний і судиться...
У Волноваській міжрайСЕС
накопичилося 24 повістки в суд.
Навіть самий приблизний підрахунок
показує, що працівники СЕС, як
мінімум, втратили майже 200
людино-днів на судові засідання і
засідання комісій. І все це було
спрямовано на те, щоб позбавити
потерпілого права на відшкодування
шкоди, якої він зазнав внаслідок
професійного захворювання.
Маючи дані технічної документації
на устаткування, результати
вимірювань трьох атестаційних
лабораторій, серед яких і
лабораторія Донецького
експертно-технічного центру, про
те, що рівень вібрації від
перфораторів, на яких працював
потерпілий, значно перевищував
допустимі норми, робочий орган
Фонду добивався проведення
додаткових вимірювань, причому із
залученням лабораторії виключно
ним самим запропонованої
установи.
І тільки у січні 2007 р. апеляційний
суд Донецької області поставив
крапку в цій «справі», відкинувши
абсурдні доводи представників
Фонду та визнавши В. Попова таким,
що одержав професійне захворювання
в результаті трудової
діяльності.
Хотілось би порадіти: «нарешті
справедливість перемогла!» Проте...
Адже всі витрати на судову тяганину
має понести Фонд, а це значить, що
розплачуватися за непрофесійність,
за амбіції та головотяпство
працівників Фонду повинні ми з вами
з бюджету соціального страхування.
Та по справедливості ці чималі
витрати слід було б вирахувати із
зарплати людей, які чинили
беззаконня, висмоктуючи з пальців
«юридичні» підстави, щоб не
відшкодувати шкоду потерпілому!
Тим більше що в ст. 50 Закону
записано: «Працівники Фонду... за
порушення законодавчих або інших
нормативно-правових актів про
страхування від нещасного випадку
несуть відповідальність згідно із
законодавством України».
Можна було б вважати наведений
приклад прикрим непорозумінням,
помилкою, від якої ніхто не
застрахований, якби... Якби це був
поодинокий випадок, якби Фонд і
його працівники зробили для себе
висновки. На жаль, цього немає.
Перед нами лист головного
державного санітарного лікаря
Донецької області керівництву
Донецького обласного управління
виконавчої дирекції Фонду, в якому
вказано на цілу низку порушень його
працівниками чинного
законодавства, упереджений
характер їхніх дій. У листі
підкреслено, що «саме неправомірні
дії конкретних співробітників
Фонду є причиною створення
«непорозумінь» та напруженої
ситуації».
Головний санітарний лікар області
просить керівництво управління
виконавчої дирекції Донецької
області:
«1. Доручити Вашим
співробітниками... вивчити чинні
законодавчі та нормативні
документи».
«2. В їх рамках конструктивно
вирішити розбіжності, що виникли,
на місці, в робочому порядку, не
виносячи їх на обласний рівень і не
порушуючи конституційних прав
громадян України...» тощо.
Виникають природні запитання: «Чиї
інтереси захищає Фонд — трудящого,
громадянина? Чи свої
корпоративні?»
В. САРАНОВ, завідувач відділу
гігієни праці, І. СЕМЕНИШИН,
санітарний лікар відділення
гігієни праці (Волноваська
міжрайСЕС, Донецька область)
На знімку:
співробітники відділення гігієни
праці Волноваської міжрайСЕС
(зліва направо): В. Саранов,
З. Мискєєва, І. Семенишин.
Фото з архіву СЕС
Редакція просить усіх
зацікавлених осіб, у тому числі
потерпілих на виробництві,
висловити свою точку зору на
проблеми, порушені в цій
публікації.
