Резерви удосконалення

У своєму прагненні до європейських стандартів у галузі безпеки праці Держгірпромнагляд на засіданнях останніх колегій вкотре закликав держінспектора перенести своє робоче місце безпосередньо на виробництво та жорсткіше ставитися до дотримання роботодавцем і підпорядкованою йому службою охорони праці чинного законодавства про охорону праці. Як завше, рушійною силою при цьому були і залишаються галузеві інспекції регіональних теруправлінь Держгірпромнагляду. Яка їх реакція? Що думають і пропонують провідники працеохоронного прогресу? У пошуках відповіді наш власний кореспондент Надія БЕЗУГЛА запросила до розмови начальника Запорізької державної інспекції промислової безпеки та охорони праці в машинобудуванні, на будівництві та в енергетиці В. Літуса, начальника Запорізької державної інспекції промислової безпеки та охорони праці в металургії та котлонагляді В. Слюсаря, а також заступника начальника теруправління, начальника відділу організації державного нагляду та управління охороною праці В. Кучера.

В. Літус. — Нема ніяких підстав сумніватися у доцільності поставлених Комітетом завдань. Та чим більше я працюю у системі держнагляду, тим частіше доводиться виконувати невластиві функції. Бо якщо не так вже й давно головним завданням інспекції був державний нагляд за додержанням законодавчих актів з охорони праці на піднаглядових об’єктах, то сьогодні розглядаємо скарги, нещасні випадки як зі смертельними, так і з тяжкими наслідками. Все частіше беремо участь у перевірках підприємств разом з працівниками прокуратури, що виникають, як правило, зненацька і тривають невизначений час. Крім того, ці структури охоче надсилають нам листи з вимогою перевірити те чи інше підприємство. Просить допомоги і місцева влада, якій також не випадає відмовляти. Я вже не кажу про такі заходи, як засідання ради інспекції чи теруправління, підбиття підсумків комплексних перевірок безпосередньо на виробництві. Та ще участь у підготовці й проведенні різноманітних заходів з охорони праці чи безпеки життєдіяльності у масштабах міста чи області... Дійшло до того, що нині щотижня звітуємо про підготовку підприємств до зими. Проте ніхто не знімає з інспекції відповідальності за основну роботу та виконання доведених показників. Виникає цілком слушне запитання: а що ж робити далі, якщо ми справді прагнемо високоякісного нагляду?
На мій погляд, є два варіанти рішення. Так, якщо і надалі діапазон інспекторських турбот залишатиметься таким же широким, перш за все потрібно розібратися з реальним навантаженням на кожну конкретну інспекцію та узгодити його з наявністю кадрів і штатним розписом. Це дасть можливість установити справжні витрати робочого часу на виконання тієї чи іншої роботи. Відштовхуючись від цього, слід розробити новий зразок звітності, де фіксувався б увесь обсяг роботи тієї чи іншої інспекції та кожного інспектора, було зазначено її специфіку.
Зрозуміло, такий підхід вимагає гнучкої структури й самої інспекції, і теруправління загалом, що дасть змогу швидко адаптуватися до різних ситуацій. Це начебто тактика військових: нове завдання — нове перегрупування сил.
Другий варіант — це створення в теруправлінні окремої структури, яка буде швидко реагувати на позапланові заходи, доручення, нестандартні ситуації тощо. Адже ми підійшли до такої межі навантаження й відповідальності, коли чи не від кожного державного інспектора вимагається універсальна профпідготовка, що передбачає обізнаність з психології, судочинства, знання різноманітних законодавчих актів тощо. Наші держінспектори беруть участь у складних спецрозслідуваннях, що потребують тривалих поїздок, у судових засіданнях, у розгляді судових позовів, співпрацюють з різними структурами, несуть правову відповідальність за призупинення роботи виробничих об’єктів...
Зрозуміло, що через велику кількість поточних справ далеко не кожний інспектор має можливість серйозно оволодіти, так би мовити, суміжними спеціальностями. Часу на самоосвіту обмаль, власне — його взагалі немає. Отож, звідси й запропоновані мною ідеї. Для перевірки їх доцільності пропоную започаткувати пілотний проект чи то нової звітності, чи то нової структури теруправління.
В. Слюсар. — А зараз логічно перекинути місточок до служб охорони праці. Цілком слушно мовиться про підвищення якості їх роботи. Та при цьому велика частка відповідальності покладається саме на держінспектора. Адже тепер відповідно до нових вимог ми повинні у кожному приписі оцінювати ефективність системи управління охороною праці, яка значною мірою залежить від заводських служб охорони праці, та у разі необхідності вживати адекватних заходів.
Що ж, особисто я не проти запровадження такої практики. Як кажуть, не питання написати розгорнуту характеристику на згадану службу. Що ж стосується заходів, то тут Закон «Про охорону праці» практично нічого конкретного нам не радить. Тому самодіяльності допускати не треба. А ось вийти з пропозицією до керівника підприємства чи з поданням до прокуратури можемо. Але тут маємо бути поміркованими, щоб не перегнути палицю. Питання в іншому: чи дасть «пресування» служб охорони праці очікувану віддачу? Скажімо, у мене на нього однозначна відповідь — ні! Тому що якраз принципові, грамотні заводські спеціалісти з охорони праці поки що для великої маси роботодавців є справжнім гальмом на шляху до... прибутків.
Адже наполегливий і відповідальний керівник служби охорони праці своїми приписами, призупинками обладнання, доповідними тощо дратує всю управлінську вертикаль. Саме тому останнім часом усе чіткіше відстежується тенденція до скорочення служб охорони праці. Причому у власника щодо цього свої мотиви: то йому потрібно підняти зарплату людям (зрозуміло, за рахунок скорочення служби охорони праці), то на підприємстві загалом йде скорочення працюючих (і така служба — не виняток)... Тобто ні про що інше, крім чистої вигоди, багато власників нічого не хоче ні знати, ні чути. Особливо це стосується середніх і малих підприємств. Під час прийняття на роботу за трудовими угодами, як правило, ні слова про охорону праці чи про забезпечення працівника ЗІЗ, пільги та компенсації за роботу в несприятливих умовах праці. Колдоговори чи угоди з питань охорони праці не укладаються. Працівники абсолютно не захищені законодавчо. Хазяїн відверто купує не тільки робочі руки, а й здоров’я та життя працівника, наймит же беззастережно продає їх.
До чого я веду? Та до того, що сьогодні якість служб охорони праці, внутрішньозаводського контролю за дотриманням нормативних актів з охорони праці прямо залежить від позиції власника підприємства, його особистого ставлення до питань охорони праці та промислової безпеки. Якщо роботодавець щодня ставить ці питання на порядок денний, то й усі управлінці копіюють його поведінку. Зрозуміло, що за таких умов служба охорони праці має більше важелів впливу, авторитету та ентузіазму. Тому перш за все мусимо підвищити відповідальність роботодавця.
Попри хороший Закон «Про охорону праці», сьогодні жодного роботодавця — порушника законодавства про охорону праці — практично не притягнено до кримінальної відповідальності. Малоефективне й адміністративне покарання, бо ті мізерні суми штрафів, які ми вправі накладати на посадових осіб, швидше тішать їх, а не навертають до системної працеохоронної роботи. Не випадково у ході періодичних комплексних перевірок одного і того самого підприємства ми щоразу знаходимо якщо не ті самі порушення, то ідентичні. Практично не мобілізує роботодавця й наявна система тарифів на соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві: зробив належні внески, а далі — роби як знаєш.
Хоча я переконаний: перш, ніж від людини вимагати,— навчи її. Тому з роботодавцем треба працювати, радити, застерігати. Крім того, його слід спонукати до системної професійної підготовки працівників підприємства. Адже аналіз нещасних випадків свідчить, що суттєвою їх причиною є недостатнє знання виконавцями технологічного процесу, прийомів безпечного ведення робіт, формальна перевірка знань з питань охорони праці.
Треба порушувати питання про якість навчання з охорони праці у навчальних закладах системи Міносвіти, на спеціальних курсах галузевих міністерств тощо. Адже сьогодні молоді спеціалісти, які приходять на підприємство зі студентської лави, внаслідок слабкої профпідготовки не спроможні очолити виробничі дільниці. Загалом вважаю, що у процес навчання з охорони праці мусили б активніше втручатися органи місцевої влади, які реєструють підприємства на своїй території і сповна можуть відслідковувати стан безпеки на них, а відтак організовувати відповідне навчання.
В. Кучер. — Дозволю собі підкреслити, що мої співрозмовники — найкваліфікованіші спеціалісти нашого теруправління. А очолювані ними інспекції — найкращі практично за всіма показниками. Тож їхнє слово варте уваги. Однак, як кажуть, один (і два) — у полі не воїн. Тому керівництво теруправління намагається укомплектувати всі інспекції гідними кадрами. Так, тільки за поточний рік до нас прийшло 10 нових держінспекторів. Це люди середнього віку, які мають великий досвід роботи у тій чи іншій галузі. У нас всього двоє працівників у ранзі інспектора (всі інші — державні інспектори) і ще чотири вакансії. Зрозуміло, що з таким особовим складом у принципі можна діяти і ситуативно, і планово. Однак це не знімає з порядку денного проблему удосконалення нагляду за охороною праці і промисловою безпекою.
До пропозицій щодо її вирішення, висловлених моїми колегами, я б додав кілька і своїх. Вважаю за потрібне зробити наголос на публічності нашої роботи. Тому я за активнішу участь у заходах місцевих органів влади, наглядових структур, профспілок, у галузевих нарадах, семінарах тощо. Ми мусимо наполегливіше заявляти про існування державної працеохоронної політики. Адже очевидне поліпшення безпеки праці на підприємствах різних форм власності, активніший захист прав потерпілих на виробництві певною мірою зумовлені тим, що органи Держгірпромнагляду на місцях зуміли привернути увагу громадськості до безпеки праці та життєдіяльності людини загалом.
По-друге, пропоную знову поставити у центр уваги інспектора. Він — фігура ключова. Треба уточнити його функції, звільнити від зайвих навантажень. Тоді у нього буде можливість якщо й не перенести своє робоче місце на піднаглядове підприємство, як того прагне Комітет, то значно частіше бувати на виробництві. Адже не секрет, що сьогодні у зв’язку зі стрімким розвитком малого і середнього бізнесу лише третина підприємств потрапляє у поле зону держінспектора, та й то один раз на 3—5 років. Про існування інших ми дізнаємося, як правило, після нещасного випадку там з тяжким чи смертельним наслідком.
З огляду на нинішні навантаження на держінспектора він фактично не має часу, аби вчасно та якісно перевірити виконання виданого ним припису, тим більше, коли мова йде про підприємства, розташовані за межами обласного центру. Відсутній службовий транспорт, щоб оперативно об’їхати піднаглядові об’єкти. До речі, нерідко інспектору в райцентрі немає де й переночувати, бо там давно вже перестали функціонувати готелі. А якщо і є приватні, то вартість проживання в них просто захмарна. Але ж саме інспектор був і є головним реалізатором комітетських планів! Бо ті малопотужні структури з охорони праці, що існують при обл- та райдержадміністраціях, управліннях праці, сільгоспуправліннях, на жаль, серйозно не займаються безпекою праці. Тому плани Держгірпромнагляду щодо удосконалення структури теруправлінь, перегляду їх штатних розписів, фінансування дуже актуальні.