Всупереч сумлінню та здоровому глузду

На сторінках журналу «Охорона праці» вже не раз йшлося про непорозуміння між теруправліннями Держгірпромнагляду та робочими органами Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України з приводу кваліфікації нещасних випадків. Як не прикро, але сьогодні знову доводиться вести мову про аналогічну суперечку між згаданими інституціями. Щоправда, цього разу вона спровокована посадовцями агрофірми «Оршівська» Кіцманського району Чернівецької області, які замість того, щоб організувати безпечне виконання робіт підвищеної небезпеки спеціально навченими працівниками, залучили до них випадкових осіб, у тому числі неповнолітнього, причому без оформлення з ними трудового договору. І все це, до речі, заради того, щоб зекономити на охороні праці та податках і страхових внесках до того ж таки Фонду.

Обставини нещасного випадку, про який йтиметься, банальні. Троє місцевих юнаків за домовленістю із завідувачем відділку здійснювали демонтаж стін старої виробничої будівлі з наступним очищенням цегли, придатної для повторного використання. Робота полягала у вибиванні нижнього ряду цегляної кладки та подальшому розхитуванні стін руками до того часу, аж поки вони не падали на землю. Оскільки демонтаж виконувався з грубими порушеннями вимог безпеки, то один з хлопців, який був неповнолітнім, отримав тяжкі травми.
У ході спеціального розслідування, яке через несвоєчасне повідомлення в теруправління, розпочалось лише через два з половиною місяці після того, як стався нещасний випадок, більшість членів комісії дійшли висновку, що його причиною є незадовільне функціонування в агрофірмі системи управління охороною праці, проведення демонтажу стін приміщення без заздалегідь розроблених заходів щодо безпечного виконання робіт, допуск до роботи працівників без відповідного навчання та інструктажу з питань охорони праці тощо. Потрібно зазначити, що окремі посадовці агрофірми, намагаючись уникнути громадського осуду та відповідальності за настання нещасного випадку, у своїх поясненнях всіляко намагались дезінформувати членів комісії, як і слідчого прокуратури, який проводив дізнання у справі, не давали повної і достовірної інформації про обставини трагедії. Так, скажімо, з пояснення голови агрофірми випливає, що демонтаж стін здійснювали його підлеглі за допомогою трактора, а очищення цегли — особи, яким вона реалізовувалася. Заступник голови з питань будівництва повідомив, що будівельники агрофірми проводили лише демонтаж шиферу, обрешетування, стропил, прогону та мауерлату, після чого бажаючим «цегла продавалася в стіні» (в кладці). Завідувач відділку агрофірми, який залучив юнаків до роботи, стверджував, що «вони розбирали стіни та очищали цеглу», причому особисто для нього та «інших людей, які їх для цього наймали».
Своєрідними є пояснення інженера з охорони праці, які він дав у справі слідчому прокуратури та членам комісії зі спеціального розслідування. У першому випадку посадовець повідомив, що завідувач відділку перед початком роботи «зобов’язаний був провести інструктаж з техніки безпеки з працівниками, які здійснювали демонтаж», але чи це було зроблено, мовляв, не знає. А в другому — що він, як інженер з охорони праці, постійно контролював дотримання вимог безпеки праці на виробництві, але у відділку ніяких працівників, які б розбирали стіни, жодного разу не бачив. Що стосується хлопців, у тому числі потерпілого, які працювали на об’єкті, то відповідно до їхніх пояснень вони були найняті на роботу завідувачем відділку для розбирання стін та очищення цегли. За це він та інші особи, яким реалізовувалася цегла, із своєї кишені платили їм відповідну плату.
У зв’язку з тим, що, за висновком прокуратури, хлопці, в тому числі потерпілий, були учасниками виробничого процесу, оскільки отримана після здійсненого ними демонтажу цегла реалізовувалася населенню, то п’ять із шести членів комісії дійшли висновку, що нещасний випадок, який стався з неповнолітнім, слід вважати виробничим. Будучи не згодним із таким вердиктом своїх колег, представник робочого органу Фонду підписав акт спеціального розслідування з окремою думкою. Посилаючись на те, що в зібраних членами комісії матеріалах нібито немає свідчень про реалізацію цегли стороннім особам, а також на відсутність документів про оприбуткування цегли на склад господарства конкретно від потерпілого, він кваліфікував нещасний випадок як такий, що не пов’язаний з виробництвом. Ну, щодо першого аргументу, то тут усе зрозуміло, оскільки такі свідчення в матеріалах є, а ось щодо другого, тобто відсутності документів про оприбуткування цегли складом, і якщо це дійсно так, то даний факт, на думку автора, є ще одним свідченням безладдя, яке процвітало в агрофірмі незадовго до біди і навряд чи може впливати на кваліфікацію нещасного випадку.
Після завершення досудового слідства прокуратура дійшла висновку, що допуск до виконання робіт неповнолітнього завідувачем відділку агрофірми без створення безпечних умов праці, без проведення навчання, інструктажів та проходження медичного огляду має всі ознаки злочину, передбаченого частиною другою ст. 271 Кримінального кодексу, і направила матеріли до суду. Оскільки підсудний повністю визнав свою вину і щиро розкаявся у скоєному, вирок районної Феміди не забарився. Розглянувши в ході свого засідання справу про обвинувачення даного посадовця у вчиненні злочину, суд призначив йому покарання у вигляді виправних робіт терміном на один рік з відрахуванням 10% із суми щомісячного заробітку в дохід держави, без позбавлення права обіймати певні посади. (Крім того, за цивільним позовом прокурора суд стягнув з підсудного на користь центральної районної лікарні вартість витрат, пов’язаних із стаціонарним лікуванням потерпілого, в сумі понад 3,5 тис. грн.).
Незважаючи на те, що цим самим Феміда визнала травмованого юнака працівником агрофірми, через півтора місяці після того, як вирок вступив у законну силу, робочий орган Фонду звернувся з позовною заявою до іншого суду про скасування результатів спеціального розслідування та визнання нещасного випадку таким, що не пов’язаний з виробництвом. Прокоментувавши ст. 13, 14 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» та ст. 21, 142 Кодексу законів про працю, позивач зробив спробу переконати суд у тому, що роботу хлопці, в тому числі потерпілий, виконували не за трудовим договором, а на основі цивільно-правових відносин, які мали ознаки договору підряду. Відтак поставив під сумнів висновок п’яти членів комісії зі спеціального розслідування про те, що нещасний випадок стався під час виконання трудових обов’язків. Характерно, що при цьому позивач послався на пояснення причетних до нещасного випадку осіб, зміст яких при викладенні своєї окремої думки чомусь не взяв до уваги його представник.
Було б смішно, якби не було так сумно, бо за логікою робочого органу Фонду виходить, що суд за нізащо притягнув до кримінальної відповідальності завідувача відділку, стягнув з нього на користь лікувально-профілактичного закладу вартість лікування потерпілого. Але ж це — нісенітниця, бо вина підсудного в скоєному злочині повністю доведена зібраними в справі і дослідженими в судовому засіданні доказами. А раз так, то нещасний випадок визнаний судом виробничим.
Як бачимо, хоча обставини та причини нещастя з’ясовано в судовому порядку та одного з посадовців, який, на думку прокуратури, найбільше провинився перед Законом, покарано, до отримання потерпілим відшкодувань ще далеко, оскільки робочий орган Фонду продовжує стояти на своєму. І в цьому немає нічого дивного, оскільки такий підхід до справи запрограмований його виконавчою дирекцією з самого початку її створення: стояти до останнього, і непереливки тому, хто не буде цього робити. Це тим більш обурливо, бо відповідальність за трагедію лежить не тільки на роботодавцеві, а й на робочому органі Фонду, який свого часу не спромігся допомогти роботодавцю опрацювати систему управління охороною праці, прищепити йому повагу до Закону.
До речі, те, що профілактикою виробничого травматизму у Фонді ніхто як слід не переймається, хоча це — його першочергове завдання, не секрет. Але невже так має бути завжди? Невже не можна змусити цей орган виконувати покладені функції щодо профілактики виробничого травматизму так, як того від нього вимагає Закон? Невже потерпілі та їхні сім’ї назавжди приречені нашим законодавством на те, щоб після пережитих трагедій представники робочих органів Фонду вимотували з них жили? Звертаю увагу читачів на те, що в даному випадку це робиться по відношенню до неповнолітнього, який став калікою на все життя, отримавши внаслідок нещасного випадку дуже серйозні тілесні ушкодження: поєднану травму хребта, черевної порожнини, відкритий перелом-вивих правого гомілково-ступеневого суглоба з ушкодженням стегнової артерії та ахіллового сухожилля, розрив селезінки, розрив підшлункової залози, закритий перелом кісток таза із його зміщенням, інші тілесні ушкодження. Крім того, в процесі лікування потерпілому було проведено резекцію селезінки та підшлункової залози.
Автор більш ніж впевнений, що нічого, крім ганьби, робочому органу поданий ним позов не принесе. Гадаю, що це прекрасно розуміє і юрист, який готував документ, якщо, звичайно, він уміє реально дивитися на речі. А коли так, то для чого було, як мовиться, тулити горбатого до плоту? Щоб у такий спосіб зайвий раз вислужитися перед вищестоящим керівництвом? Але ж це не по-людськи, тим більше, що йдеться ж бо про соціальний захист неповноспроможної молодої людини, яка на самому початку своєї трудової діяльності стала жертвою чужої розхлябаності, в тому числі працівників робочого Фонду, які не зуміли запобігти біді. То ж чи не краще зробити так, як велить власне сумління та здоровий глузд, тобто вибачитись перед потерпілим, виплатити йому відповідні відшкодування та зайнятись його медичною реабілітацією з тим, щоб він міг у майбутньому приносити користь суспільству?

Василь СОПІЛЬНЯК