Мабуть, не було
такого номера журналу «Охорона
праці», в якому б не йшлося про
проблеми, пов’язані з перебуванням
працівників на своїх робочих
місцях у нетверезому стані. І це
неспроста, оскільки хмільний
дурман, незважаючи на горе, яке він
несе в собі, калічачи людські тіла
та душі, вже давно вийшов за межі
побуту і міцно вкоренився на
виробництві. Зараз важко знайти
підприємство, де б в обідню пору чи
в кінці робочого дня хтось із
працівників не тішив себе
чаркою-другою.
Але ж чи все
робиться в нашому суспільстві для
того, щоб викорінити пиятику на
виробництві? Чи сприяє цьому
законодавча база? Ці запитання
далеко не риторичні, адже від того,
наскільки нетерпимими ми будемо до
цього явища, наскільки
безкомпромісним та суворим по
відношенню до любителів оковитої
буде його величність Закон, великою
мірою залежатиме, як швидко
вдасться нам справитись з цією
проблемою і чи вдасться це зробити
взагалі?
Для більш повного розуміння
давайте з’ясуємо, яку міру
відповідальності за наслідки
трагедії несуть ті, хто дозволяє
собі під час виконання трудових
обов’язків заглядати в чарку і цим
самим провокувати біду. Візьмемо,
до прикладу, дорожньо-транспортну
пригоду, яку в кінці 2006 р. скоїв
водій ВАТ «Хмельницьке
будівельно-монтажне управління
газифікації» О. Осташ.
Перебуваючи в нетверезому стані за
кермом службового автомобіля
ІЖ-2715, в якому, крім нього, були
його колеги по роботі І. Хоптяр, С.
П’юра, П. Єлізаров, він не справився
з керуванням і допустив зіткнення з
вантажним автомобілем. Внаслідок
ДТП винуватець трагедії і троє
пасажирів отримали травми різного
ступеня тяжкості, один з яких —
смертельну. Якщо врахувати, що і
водій, і пасажири, які, до речі, на
момент аварії теж були напідпитку,
є мешканцями с. Соколівка
Ярмолинецького району, що на
Хмельниччині, а ДТП сталось після
роботи на 222 км автодороги Житомир
— Чернівці, тобто за даним
населеним пунктом, то виникає
цілком резонне запитання, чому
вони, прибувши до місця свого
проживання, продовжили рух у
напрямку Чернівців?
У ході спеціального розслідування
потерпілий І. Хоптяр, який
перебував у кабіні поруч з водієм,
повідомив, що в с. Соколівка під час
обгону вантажний автомобіль з
причепом завдав ушкоджень
транспортному засобу, в якому вони
їхали. То ж водій, мовляв, продовжив
рух, аби наздогнати кривдника…
Однак це твердження в процесі
досудового слідства і пояснення
іншого потерпілого — С. П’юри було
невдовзі спростоване. Якщо в даному
випадку вірити висновку слідчого (а
в нього було більше можливостей для
встановлення істини, ніж у членів
комісії), то ніяких ушкоджень
автомобілю, яким керував О. Осташ,
сторонній транспортний засіб не
завдавав. Тобто, можна припустити,
що водій ВАТ під час руху втратив
дорожню орієнтацію, а відтак
незчувся, як проїхав своє рідне
село. Якщо врахувати, що за
результатами судмедекспертизи
вміст алкоголю в крові О. Осташа
становив 2,5‰, то така версія, на
думку автора, має право на
існування, адже водій перебував у
стадії сильного алкогольного
сп’яніння, а тому погано розумів,
що коїв.
Мотивуючи тим, що перевезення
працівників проводилось на
транспортному засобі, який
належить товариству, голова
комісії зі спеціального
розслідування та три із п’яти її
членів визнали цей нещасний
випадок пов’язаним з виробництвом.
Факт перебування О. Осташа в
нетверезому стані, що, зрештою,
спричинило ДТП, на кваліфікації
нещасного випадку не відобразився,
оскільки, на думку голови та
більшості членів комісії, з боку
посадовців ВАТ не було вжито
організаційних заходів, які б
унеможливили вживання водієм
алкоголю. З огляду на Порядок
розслідування та ведення обліку
нещасних випадків, професійних
захворювань і аварій на
виробництві комісія нібито права,
але в тому і весь абсурд. Бо, з
іншого боку, хіба роботодавець у
змозі проконтролювати кожного
водія на лінії? Хіба О. Осташ не
зобов’язаний був додержуватися
вимог нормативно-правових актів з
охорони праці і, зокрема, Правил
дорожнього руху, дбати про свою
безпеку і безпеку своїх колег по
роботі під час виконання трудових
обов’язків, нести при цьому
безпосередню відповідальність за
всі допущені ним порушення? Хіба у
34-річному віці йому потрібна була
нянька в особі роботодавця для
того, аби контролювати кожен його
крок?
Що стосується решти членів комісії,
зокрема керівника ВАТ Л. Янечка та
голови профкому товариства В.
Недригайлова, то вони хоч і
підписали акти за формою Н-5 і Н-1,
але при цьому висловили свої окремі
думки. В них лідери трудового
колективу і профспілки
підприємства зазначили, що
згаданий нещасний випадок вони
вважають не пов’язаним з
виробництвом, оскільки водій, який
скоїв ДТП, перебував у нетверезому
стані, а транспортний засіб, яким
він керував, використовувався в
особистих цілях.
Хто з членів комісії тут правий (їх
більшість чи меншість), покаже час.
Справа в тому, що роботодавець
залишив за собою право оскаржити
висновок комісії в суді. Хоча, як на
мене, то в даному випадку
сподіватись на об’єктивність
правосуддя, принаймні суду першої
інстанції, не доводиться. Чому?
Відповідь на це запитання
міститься в подальшому викладі
матеріалу. Але повернімось до теми
публікації.
Невдовзі після того, як завершилось
спеціальне розслідування і в
робочому органі Фонду соціального
страхування від нещасних випадків
на виробництві та професійних
захворювань (далі — Фонд) було
вирішено питання про виплату сім’ї
загиблого передбачених
законодавством відшкодувань у
зв’язку з втратою годувальника,
дружина загиблого звернулась до
суду про стягнення ще й моральної
шкоди в сумі 50 тис. грн. (приблизно
таку суму чи навіть трохи більшу
вдові було нараховано робочим
органом Фонду).
Розглядаючи на відкритому
засіданні справу про звинувачення
О. Осташа у скоєнні злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 286
Кримінального кодексу,
Ярмолинецький районний суд не взяв
до уваги пояснення підсудного та
потерпілого І. Хоптяра про
причинення під час руху по
території с. Соколівка ушкоджень
автомобілю, що належав ВАТ
«Хмельницьке будівельно-монтажне
управління газифікації», іншим
транспортним засобом. (На думку
суду, вони були спростовані
матеріалами досудового слідства і
поясненням іншого потерпілого — С.
П’юри). Одначе цей факт не завадив
судді відзначити «активне сприяння
підсудного розкриттю злочину». З
огляду на це та на те, що О. Осташ
щиро покаявся у скоєному,
відшкодував сім’ї загиблого
матеріальний збиток (йдеться про
суму трохи більше 5 тис. грн.) та ін.,
суд призначив йому покарання у
вигляді позбавлення волі терміном
на чотири роки. Було б смішно, якби
не було так сумно, бо той же суд на
тому ж засіданні звільнив О. Осташа
від відбування покарання,
встановивши йому іспитовий термін
на три роки.
Незважаючи на те, що вдова у своїй
позовній заяві просила стягнути
моральну шкоду в сумі 50 тис. грн. з
винної особи, а суд цією особою
визнав О. Осташа, виплачувати кошти
зобов’язано ВАТ «Хмельницьке
будівельно-монтажне управління
газифікації», яке було притягнуте
під час розгляду цієї кримінальної
справи в ролі цивільного
відповідача. Але не поспішайте,
шановні читачі, дуже обурюватися з
цього приводу. Тут все по закону.
Хто не вірить — ознайомтеся із ст.
1187 Цивільного кодексу. Там чорним
по білому записано, що шкода,
завдана джерелом підвищеної
небезпеки, відшкодовується його
власником. При цьому закон не
передбачає ніяких обмовок
(застережень).
Не знаю, як кому, а мені особисто це
нагадує колишні (а може, теперішні)
армійські порядки, коли через
проступок одного з
військовослужбовців козлом
відпущення робився цілий взвод, а
то й рота. У згаданому випадку така
роль відводиться трудовому
колективу, який змушений буде
відшкодувати сім’ї загиблого
шкоду, якої завдав один з його
членів.
Як бачимо, Закон більше прихильний
до тих, хто не цінує життя та
здоров’я свого ближнього, хто
заради чарки готовий поставити їх
на карту, а не до тих, хто чесно і
сумлінно працює на економіку
України. А якщо так, то хіба зможе
наше суспільство в найближчому
майбутньому позбутись такого
ганебного явища, як пияцтво?
Василь СОПІЛЬНЯК,
наш власкор
