Про яку, здавалося б, бідність
доречно говорити, коли Закарпаття
— скарбниця найрізноманітніших
природних багатств? Тут і ліси,
якими вкрита майже половина
території області, й мінеральні
джерела — соляні, сірчані, йодисті,
вуглекислі, залізисті, є й природні
горючі гази, залізна руда, буре
вугілля, бетонітові глини,
високоякісні каоліни, з яких колись
виготовляли навіть славнозвісну
віденську порцеляну. Закарпаття
багате також на значні запаси
будівельних матеріалів — андезиту,
трахіту, ріоліту, базальту, туфу,
вапняків, піщаників. А з весни 1999 р.
у регіоні введено в експлуатацію
першу чергу дослідно-промислової
дільниці Мужіївського
золоторудного родовища, з осені — й
Мужіївську золотовидобувну
фабрику. Отже, маємо навіть своє
золото!
Як і будь-яку іншу людину,
журналіста по життю веде цікавість.
Але журналіст тамує не тільки жагу
власного пізнання, а й, з огляду на
місію інформатора, бажає мати
найсвіжішу, найповнішу та
найцікавішу інформацію про те, що
відбувається. Тож потрібно
спуститися у шахту.
І ось металева кліть повільно
спускає нас шахтним стволом на
горизонт 130 м Мужіївського
золоторудного родовища.
Суцільну темряву ріжуть невеличкі
ліхтарики на касках та трохи
світліші заглибини ледь початих
горизонтів. Нарешті — найнижчий.
Залишаємо кліть і рухаємося до
камери, з якої добувають
золотоносну руду. Кам’яниста
порода кольору світлої глини
вагонетками піднімається на
горизонт 210 м. Подрібнюється і
відвозиться на експериментальну
збагачувальну фабрику. Все,
здавалося б, тривіально, якби не
постійне відчуття напруги. І
викликане воно тим, що шахту та
правила поведінки у ній треба знати
досконало. Кожен помилковий крок чи
ненавмисне порушення можуть
призвести до біди.
Більше відкриттів у цеху
збагачення руди, в якому за
господаря В. Гудь. Сюди можна
потрапити тільки через пост
пильної охорони, здавши на вході
сумки, інші наявні «ємкості», мало
не кишені, адже в них можна
що-небудь покласти. При виході вам
все неодмінно повернуть, але на
всяк випадок... й обшукають при
цьому спеціальним пристроєм, що
світиться та жалібно попискує,
виявивши на вас будь-що
металеве.
Руду подрібнюють і миють у кілька
етапів. Аж поки вона не потрапляє до
святая святих виробництва. Тут стіл
з дивною назвою «джеміні» робить
невидиму неозброєним оком роботу —
відділяє «зерна» від «плевелів».
Форма та вібраційний рух його
нагадують лотки, якими
користувались свого часу старателі
на американських копальнях,
описані Джеком Лондоном.
Мікроскопічні блискітки поволі
збираються до центру стола. Далі їх
шлях — у піч, з якої у завбачливо
підставлені стандартні форми
виливається маса. Охолонувши, вона
стає зливками сплаву-доре, з яких у
подальшому що тільки не виробляють
— від монет і нагород до
найвишуканіших ювелірних
прикрас...
Підземелля — територія ризику
Зелений шкільний зошит заступник
директора ТОВ
«Закарпатполіметали» з охорони
праці М. Гречко подумки, гадаю,
вважає чорним. І дивуватись тут
нічому: в ньому — записи 17 нещасних
випадків (останній, до речі, зі
смертельним наслідком) та одного
професійного захворювання, що були
зареєстровані з початку роботи
підприємства. Цифра ця не дає
спокою ні розуму, ні серцю. Кожен з
випадків вимагає роздумів, аналізу,
конкретних кроків, аби запобігти,
не повторити помилок у
майбутньому.
— Ось хоча б нещастя з підземним
гірничим майстром В. Пономаренком,
що сталося у серпні 2005 р.,— згадує
Михайло Тимофійович. — Фахівець з
30-річним стажем, в обов’язки якого
входив безпосередній контроль за
дотриманням правил безпеки
підлеглими, сам порушив трудову
дисципліну (експертиза показала
легкий ступінь алкогольного
сп’яніння), припустився
необережності під час обстеження
відробленого простору камери № 4 і
впав з горизонту 205 м на горизонт 190
м. Помер на місці події.
Нещасного випадку зі смертельним
наслідком, на думку М. Гречка, можна
було б уникнути, якби не
самовпевненість, притаманна
працівникам з солідним досвідом: це
знаю, це бачив, якось проскочимо!
Підземелля ж не місце для амбітних
експериментів. Жодного кроку тут не
варто робити, ігноруючи інструкції
та приписи: навіть на абсолютно
безпечній ділянці (звісно ж, на
погляд людини, невтаємниченої у
гірничу справу!) на необачного
працівника чатує небезпека.
— Взагалі ж після цієї трагедії,—
стверджує Михайло Тимофійович,— як
тільки змусили належним чином
запрацювати маркшейдерську службу,
почали опікуватися закладанням
виробок, боротися з плинністю
кадрів (були часи, коли скільки
працівників приходило, стільки й
звільнялося), приділяти серйозну
увагу навчанню з питань охорони
праці, знизився до нуля і показник
травматизму. А це переконує в
необхідності систематичного
набуття та оновлення знань з
гірничої справи...
— Недисциплінованість, слаба
фахова підготовка чи навпаки
надмірна самовпевненість,— стає до
розмови головний державний
інспектор з охорони 
праці Закарпатської державної
інспекції об’єктів підвищеної
небезпеки, гірничого нагляду та
охорони надр Б. Подоляк, котрий
впродовж багатьох років курирує
працеохоронну роботу на
підприємстві,— ось причини
нещасних випадків, у яких тією чи
іншою мірою винен сам потерпілий.
Мені ж пригадується нещасний
випадок з прохідником А.
Ліщинським, що стався у лютому 2000 р.
Його ми розслідували повторно, за
заявою, і таки дійшли консенсусу.
Причина полягала у використанні за
вказівкою керівництва технології
закладання камер з саморобними
замками, клини в яких були
нефіксовані. Потерпілий внаслідок
нещасного випадку отримав множинні
удари та рани обличчя, струс
головного мозку, довго лікувався,
проте так і залишився інвалідом ІІ
групи. Тільки після нашого
втручання механізми замків було
виконано належним чином, а
працівник отримав матеріальне
відшкодування у сумі 17,5 тис. грн.
Гроші здоров’я, зрозуміло, не
замінять, але бодай справедливі
висновки з того, що сталося, були
зроблені...
Розмовляємо в невеличкому
кабінеті охорони праці. Тут не
пишно, хоч намагання М. Гречка
зробити навчальний процес з питань
охорони праці досконалим
відчувається. Все — від наочних
посібників та необхідної
літератури до меблів — зроблене
якщо не руками господаря, то його
особистими стараннями. Проте в
порівнянні з підприємствами, де цій
проблемі належну увагу приділяє й
керівництво, все виглядає дуже
бідненько. Немає ні сучасних
меблів, ні комп’ютерної техніки...
Одним словом, вабити це місце не
може. Так само виглядають і
побутові приміщення. Занедбані, з
повідкручуваними розсіювачами
води та вентилями, душові
приміщення навіть після підземелля
душу не радують. Середня ж
заробітна плата працівників
становить 1200 грн. Тоді як на сході
країни люди, що спускаються в шахту,
отримують набагато більше.
Підземелля ж бо — місце підвищеної
небезпеки, тож працюючі в ньому
заслуговують на належну турботу й
гідну оплату праці. Проте навряд чи
це під силу зробити підприємству,
що сьогодні балансує між «бути» і
«не бути».
На вістрі банкрутства
— Як дійшли до життя такого?—
запитую у виконуючого обов’язки
директора ТОВ
«Закарпатполіметали» Я.
Батрина.
Керівник розкладає схему розкриву
Мужіївського родовища. Терпляче
показує відзначені жовтогарячою
фарбою освоєні в минулі роки
експлуатаційні запаси
штокверкових та жильних рудних тіл,
наявних у родовищі горизонтів, що
дорівнюють 339,2 тис. т, креслить
плани на майбутнє — аж до 2014 р., коли
щороку рудник даватиме на-гора по 80
тис. т золотоносної руди з жильних
рудних тіл, експлуатаційні запаси
якої становлять 527,7 тис. т. Для
розвитку третьої черги
підприємства потрібно 53 млн. грн.
Політ фантазії раптом обривається
невпевнено-риторичним:
— Якщо не зупинимось, ми ж майже без
грошей...
І далі про те, чому на розвиток не
вистачає коштів. Виявляється,
держава, свого часу підхопивши
золотоносну ідею, не передбачила,
що економіка — особливо велика —
пробуксовуватиме, і грошей, яких
потребуватиме розвиток щойно
заснованих, хай навіть і дуже
перспективних, підприємств,
хронічно не вистачатиме. А значить,
не прийдуть, зокрема й у ТОВ
«Закарпатполіметали», нові
технології, що дадуть змогу
вилучати з породи не 50, як зараз, а
всі 90% золота та супутніх металів,
намивати з 1 т руди не 5—6 г
дорогоцінного металу, як було у
перші роки, і не 3,5—4,5 г, як є
сьогодні, а значно більше...
— Нам конче потрібні нові
технології,— констатує керівник.—
Наприклад,
гравітаційно-флотаційна, що на
відміну від чисто гравітаційної,
яка годиться при видобуванні
золота великого розміру, дала б
змогу наше — дрібнодисперсне —
видобувати з води разом з іншими
речовинами. Відсоток вилучення
відчутно б зріс. Стала б у пригоді й
біотехнологія, розроблена
сімферопольськими вченими.
Потрібно будь-яким чином витягнути
мікрочастинки золота, срібла,
свинцю з тих руд, що
видобуватимуться в майбутньому,
так само як і з відходів,
накопичених на першій стадії
освоєння родовища, що зберігаються
у хвостосховищі...
Мені показують рукотворне озеро,
заповнене темно-коричнюватою
багнюкою, що могло б стати кадром
фільму фантастики про наслідки
якогось катаклізму. В ньому — й 48 %
невилученого золота, й срібло, й
інші поліметали. Все це ще
сподіваються видобути, якщо на
підприємство... прийде інвестор.
А сьогодні над колективом
Мужіївської золотовидобувної
фабрики нависла загроза
банкрутства. Тож якщо держава
найближчим часом не вживе рішучих
заходів, воно для єдиного
золотовидобувного підприємства в
Україні стане реальністю.
В. ТУРЯНИЦЯ, керівник прес-служби
теруправління Держгірпромнагляду
по Закарпатській області
На знімках:
автор статті і заступник
директора
з охорони праці М. Гречко
на горизонті130 м рудника;
машина «джеміні» —
лоток закарпатських старателів;
хвостосховище;
закарпатські старателі
працюють,
не знаючи, що очікує на них
завтра.
Фото автора
