Однією з сумних
реалій нашого сьогодення стала
символічна роль органів місцевого
самоврядування у здійсненні
державної політики в галузі
охорони праці. Для виконання цих
повноважень, згідно з Законом «Про
охорону праці», місцеві ради
повинні створювати у складі свого
виконавчого органу службу охорони
праці. У межах своєї компетенції
служба покликана бути
координатором роботи структурних
підрозділів виконавчих органів рад
у цьому напрямі. Проте реально такі
служби створюються далеко не
завжди, а ті, що існують, також не
завжди знають про істинний стан
охорони праці на підприємствах.
Сумним прикладом у цьому став
Львів. А колись місто та область
були засновниками системи
управління охороною праці у
Радянському Союзі. На жаль, слава
лідера залишилась у минулому. У
незалежній Україні Львів пасе
задніх у питаннях охорони праці.
Про недалеке минуле та сьогодення у
роботі служб охорони праці органів
місцевої виконавчої влади і
самоврядування Львівщини з нашим
власним кореспондентом Ігорем
ПАРФЕНЮКОМ вів бесіду начальник
відділу охорони праці,
використання трудових ресурсів та
зайнятості населення Головного
управління праці та соціального
захисту населення Львівської
облдержадміністрації С. Кравченко.
На цій посаді він працює з 1995 р. — з
часу її заснування.
— Сергію Васильовичу, як
створювались служби охорони праці
в місцевих органах виконавчої
влади та самоврядування на
Львівщині? Чи були якісь
особливості?
— Такі служби в Україні почали
створювати після прийняття у
листопаді 1992 р. Закону «Про охорону
праці». У ст. 34 і 35 Закону йдеться
про те, що місцеві органи
виконавчої влади і місцевого
самоврядування забезпечують
реалізацію державної політики в
галузі охорони праці на
підвідомчій території. Для цього
мають бути створені структурні
підрозділи з охорони праці.
Необхідність цього була викликана
тим, що як у Радянському Союзі, так
і після набуття державної
незалежності України партійні та
місцеві виконавчі органи питаннями
охорони праці на територіях
особливо не займалися. Адже усі
підприємства, установи та
організації були у галузевому
підпорядкуванні. Після
реорганізації (1993 р.) структур
охорони праці з 1994 р. процес
створення таких служб
активізувався, водночас
відбувалась реорганізація
наглядових органів і створення
Держнаглядохоронпраці. Щойно
створені служби охорони праці
досить активно взялися до роботи, а
в деяких областях фактично навіть
перехопили ініціативу у наглядових
структур.
Коли на початку 90-х років минулого
століття в органах місцевої
виконавчої влади і самоврядування
почали реєструватися підприємства,
постало питання: а хто для них є
органом управління в галузі
охорони праці? Оскільки
міністерство і відомство для них не
указ, а місцеві органи виконавчої
влади начебто і повинні
контролювати їх роботу, але
відповідних структур для цього не
мали.
На жаль, на Львівщині служби
охорони праці почали створювати
серед останніх в Україні — у 1995 р.
Та й то цей процес відбувався під
тиском Західного теруправління
Держнаглядохоронпраці та й самого
Комітету. Хоча треба зазначити, що у
деяких районах області такі служби
були створені оперативно.
Наприклад, у Жидачівському, а також
у містечку Винниках, яке
адміністративно входить до складу
Львова. Попередній винниківський
міський голова на початку нового
століття створив у складі
міськвиконкому службу охорони
праці. Щоправда, з приходом нового
керівництва вона зникла... Найгірша
ситуація склалася у містах
обласного підпорядкування. І
найбільше проблем було у Львові.
Але тоді про службу охорони праці у
місті не йшлося — її треба було
створити принаймні в
облдержадміністрації.
Коли ж, нарешті, було створено
обласний відділ, постало питання
про створення служб охорони праці
на територіях. На той час відділи
охорони праці вже існували
практично у всіх районах. Не скажу,
що ці структури були повноцінними,
оскільки складалися переважно з
однієї особи, рідше — з двох. Не
було усе гладко, звичайно ж, але нас
підтримали голови адміністрацій, у
вирішенні цього питання брало
участь і теруправління
Держнаглядохоронпраці. Так само
почалося створення відділів
охорони праці в органах місцевого
самоврядування міст обласного
підпорядкування, яких на той час у
нас було 7, а зараз — 9.
Невдовзі у шести містах служби
охорони праці були створені, лише
мери Львова цей процес усіляко
ігнорували, посилаючись на
відсутність у Законі «Про місцеве
самоврядування» відповідних
повноважень з охорони праці.
Звичайно, тут є упущення з боку
нашої законодавчої влади, яка
спізнювалась із внесенням
відповідних змін до чинних законів
— багато років Закон «Про місцеве
самоврядування» у цьому сенсі не
був відкоригований. Тож на той час
керівництво Львова дотримувалось
думки, що створення відділу охорони
праці у місті не на часі.
— І коли ж цей час мав настати?
— Ми усіляко намагалися його
наблизити. Щоб змінити ситуацію,
написали листи у різні інстанції,
залучали теруправління
Держнаглядохоронпраці тощо. З
часом протидію було подолано і
ухвалено рішення про створення у
складі Львівського міського
управління праці служби охорони
праці. До її складу спочатку
входила одна особа, потім вдалося
збільшити чисельність штату до
трьох. Але у Львові зареєстровано
близько 60 тис. підприємств та
приватних підприємців. У жодному з
п’яти тодішніх районів міста не
було створено службу охорони праці.
Тоді як у кожному районі Львівщини
вони існували...
Згодом керівництво міста таки
почало приділяти більше уваги
питанням охорони праці, щоправда,
спонукав до цього стан виробничого
травматизму. Було залучено
компетентні кадри та створено
сектор охорони праці.
Основне завдання служб охорони
праці на територіях — забезпечення
реалізації державної політики. Але
як цього досягти за умов, коли у нас
реєструються тисячі підприємств і
приватних підприємців, з-поміж
яких є й такі, які взагалі не знають,
що таке охорона праці? Їм, у першу
чергу, треба це роз’яснювати,
починаючи з моменту реєстрації.
Якщо раніше людині, щоб стати
керівником підприємства, треба
було пройти всі щаблі службового
росту, то зараз — створюється
підприємство, і під час його
реєстрації нікого не цікавить, чи
орієнтується майбутній керівник у
питаннях охорони праці. Про це
згадують, коли стається біда.
Тому, на мою думку, необхідно, щоб
уже з початку створення
підприємства його керівник
опікувався охороною праці. Щоб
представники служби охорони праці
місцевої виконавчої влади чи
органу самоврядування роз’яснили
його елементарні обов’язки,
допомогли розробити відповідну
документацію, організували
проведення навчання та перевірку
знань з питань охорони праці. Буває
й таке, що деякі керівники
відмовляються займатися охороною
праці. Неодноразово вони
скаржилися на нас мало не голові
облдержадміністрації: чому це
наглядові та контролюючі структури
«не дають» працювати?
Ще раз підкреслюю: служба охорони
праці необхідна не тільки у міській
адміністрації Львова, але й у
районах міста. Адже кожен із
нинішніх шести районів за
кількістю і населення, і суб’єктів
господарювання набагато більший
від будь-якого сільського. Тому
потреба у цій службі очевидна.
Однак за останні роки ситуація у
цьому сенсі лише погіршилась — під
час реорганізації керівної
структури міста служба охорони
праці потихеньку зникла. Не
з’явилась вона всупереч Закону
«Про охорону праці» і у міських
районах Львова. На наші
неодноразові звернення з цього
приводу з відділу економіки
міськвиконкому відповідали, що
сьогодні забезпечення виконання
завдань з охорони праці, відповідно
до посадової інструкції, покладено
на головного спеціаліста з питань
охорони праці та експертиз умов
праці відділу управління праці
(якого фактично не існує). А
створення сектора з питань охорони
праці або окремого структурного
підрозділу у місті вони вважають
неактуальним.
Мінялися у нас мери — після В.
Куйбіди ним став Л. Буняк, але
ситуація залишалася незмінною. На
жаль, і нинішній мер А. Садовий поки
що не відчуває потреби у
відновленні служби охорони праці.
Можливо, його не ознайомили
належним чином із ситуацією,
можливо, й ми винні, що не змогли
переконати у необхідності таких
кроків.
— Як справи у місті стосовно
виробничого травматизму? Чи є якісь
зміни порівняно з попередніми
роками?
— Найсумніше, що кількість
зареєстрованих нещасних випадків
на виробництві у Львові
збільшується. Про серйозність
проблеми, яка дедалі загострюється,
красномовно свідчить порівняння
статистики 2006 та 2007 років. За рік
кількість нещасних випадків
збільшилась із 165 до 190, потерпілих
— із 178 до 204 осіб. Кількість
загиблих також збільшилась — з 8 до
19, а профзахворювань — з 3 до 9
випадків.
На пам’яті трагічна загибель 12
листопада 2006 р. будівельників під
час роботи на території Львівської
цитаделі, коли внаслідок падіння з
висоти загинуло троє, а четвертий
помер по дорозі до лікарні. Ще один
потерпілий став інвалідом.
Фактично сьогодні про обсяги
будівельних робіт у Львові
наглядова структура не знає, а тому
й не проводить відповідної
профілактичної роботи. Який стан
безпеки праці на багатьох
підприємствах, також не відомо,
оскільки вони часто орендують
виробничі площі та обладнання, а
інспектори теруправління
Держгірпромнагляду фізично не
спроможні здійснювати нагляд на
всіх цих об’єктах. Про ситуацію там
міська влада, на моє глибоке
переконання, не знає і не прагне
особливо втручатися. Крім того, на
більшості невеликих підприємств
служба охорони праці відсутня, а
між існуючими немає координації
діяльності.
Тобто міська влада не бере на себе
необхідних зобов’язань і не
реалізує наданих їй повноважень в
галузі охорони праці. Наш обласний
відділ не може підмінити собою
службу охорони праці кожного міста,
адже у нас працює всього, так би
мовити, «дві з половиною» людини,
якщо врахувати, що начальник
відділу переймається ще й
питаннями зайнятості населення.
Хоча у нас, за розрахунками, має
бути сім працівників. Разом з тим
треба зазначити, що порівняно з
іншими областями України у нас
ситуація не найгірша. Серед причин
цього, можливо, і те, що нам вдалося
зберегти кістяк наших служб у
районах області.
Не бракує проблем і у служб охорони
праці обласної та районних
держадміністрацій. З 2000 р. вони
входять до складу управлінь праці
та соціального захисту населення,
які підпорядковані, крім
керівництва адміністрацій,
Міністерству праці та соціальної
політики України, до повноважень
якого питання охорони праці не
входять. На рівні центральних
органів виконавчої влади ці
питання не належать до компетенції
жодного міністерства, тому й
склалося відповідне ставлення до
таких служб на місцевому рівні, про
що вже неодноразово йшлося і в
журналі «Охорона праці». Проте
сподіваюсь, що зміни невдовзі з
допомогою Держгірпромнагляду таки
відбудуться.
З часом були реорганізовані наші
структури в складі управлінь. Наш
відділ об’єднали з відділом, який
займається питаннями зайнятості.
На користь справі охорони праці це
не пішло. Подібні зміни відбулись у
містах і районах області. Але
найгірше стало в органах місцевого
самоврядування, де особливо
«відзначився» Львів. Тут провели
внутрішню реорганізацію служб.
Питання праці передали управлінню
економіки Львівського
міськвиконкому, забувши про
охорону праці. Там у складі
департаменту економіки створили
відділ праці, хоча охорона праці не
належить до категорій економічних
— це питання технічне. Під час цієї
реорганізації тодішній сектор
охорони праці у Львові фактично
припинив своє існування. З трьох
працівників залишили одного
спеціаліста, який займався цими
питаннями у 2004—2006 рр. Проте після
чергової реорганізації у
міськвиконкомі його практично
повністю позбавили повноважень. І
закінчилося тим, що цей спеціаліст
пішов на інвалідність, і ось вже
майже рік його посада у Львівському
міськвиконкомі залишається
вакантною. До того ж, поки ця людина
була місяцями на «лікарняному», її
обов’язки взагалі ніхто не
виконував.
Зараз у всіх містах і районах
області служби охорони праці
функціонують. Навіть якщо людина і
звільняється з роботи, за нашим
наполяганням їй обов’язково
знаходять заміну. Розуміння ми не
знаходимо лише у Львові, у
структурі якого служба охорони
праці функціонує лише у міському
управлінні охорони здоров’я, а в
управліннях житлово-комунального
господарства та освіти вона
практично припинила існування.
— Отже, у Львові вже тривалий час не
виконуються згадані статті Закону
«Про охорону праці». Як знаходите
вихід з цієї ситуації?
— Звичайно, наш відділ разом з
колегами з обласного управління
виконавчої дирекції Фонду
соціального страхування від
нещасних випадків на виробництві
та профзахворювань не
відгороджується від львівських
підприємств. Страхові експерти з
охорони праці відділень Фонду,
обласні спеціалісти надають їм
практичну допомогу, консультації,
за кошти Фонду проводиться
навчання інженерів з охорони праці
підприємств. Але це не вирішує
проблеми повністю.
До речі, у Львівській області було
передбачено створення
методично-навчальних кабінетів
охорони праці. З цією метою для
Львівського міськвиконкому за
рахунок Фонду соціального
страхування від нещасних випадків
на виробництві було придбано
різноманітне обладнання на суму
понад 30 тис. грн. Кабінет
(розрахований на 20—25 осіб)
забезпечили меблями та
оргтехнікою. Проте після
реорганізації міськвиконкому
кабінет був фактично
розформований, його обладнання
розійшлося по різних структурах.
Зараз Фонд намагається знайти і
повернути усе це — або міська влада
відновить діяльність
методично-навчального кабінету,
або мусить віддати обладнання
якомусь іншому району чи місту.
На знімку:
начальник відділу охорони праці,
використання трудових ресурсів
і зайнятості населення Львівської
облдержадміністрації С.
Кравченко.
Фото автора
